Розділ 31. Напад

Діма

Іра так нічого й не промовила. Ніби на тому вечорі була зовсім не вона. Так, наче їй взагалі не було цікаво нічого з того, що я розповів. Хоча я ж бачив, як вона немов занурилася в себе. Та й обличчя показувало — її турбували події того вечора навіть більше, ніж мене самого. Але себе я розумів, а чому це було важливо саме Ірі?

Раптом за вікном промайнула тінь. Здавалося б, звичайнісінька. Так, немов по небу швиденько пронеслася хмарка, що ненадовго закрила сонце. І в цьому дійсно не було нічого такого. Але погляд Іри немов загрузнув у вікні. Хоча й я сам аж зависнув, дивлячись прямісінько в ту сторону. Чуття ж підказувало, що щось таки має статися і я не зміг стриматися. Ноги самі понесли мене до вікна, за яким знову промайнула тінь, що цього разу мала чіткий силует. І це була далеко не хмарка.

— Лежи! — крикнула Іра, кидаючись на мене та збиваючи з ніг.

Я від несподіванки хапнув штору, одним рухом зриваючи коричневу цупку тканину, що вкрила нас собою перед тим, як почувся звук битого скла. Вона ж і врятувала нас з дівчиною від осколків, поки ми ще досі валялися на підлозі. Всіма клітинками м’язів відчув, як напружилася Іра. Ніби хижа пантера, що готувалася до стрибка. Але глухий звук приземлення ботфортів почувся значно раніше за ніжне скрадання звіра.

Чомусь в голову не одразу стукнула досить таки важлива думка — на нас напали. І це була далеко не звичайнісінька скажена фанатка, єдиною шкодою від якої могли бути лиш численні легкі подряпини. Глухий звук для музиканта був значно інформативнішим від споглядання картинки, що була перед очима. До номера точно застрибнув досить таки габаритний чоловік біля ста кілограм ваги, з яких, судячи по групуванню й легкому сальто, були одні лиш м’язи. Ну й судячи з брязкоту — зброя в нього також була при собі.

— Лежи, а коли скажу — тікай до дверей і не озирайся, — промовила Іра зовсім не своїм спокійним та вкрай ніжним голосом. Тепер це було щось на зразок команди тигриці, що збирається за рахунок свого життя захистити дитинча.

А я якось не планував грати таку роль. Та й взагалі стосунки в моєму уявленні виглядали зовсім інакше — більш шаблонно, якщо так можна сказати. Я маю бути захисником і помічником. При найменшій загрозі закривати власним тілом від небезпеки. А вона вже встигла зробити це двічі.

Глухі звуки ударів пролунали прямісінько над головою, змушуючи таки підвестися на ноги й рятувати собі життя. Але чіпкий погляд підказав, що мені зробити замість ганебної втечі. Металева підпідка, довжиною з стандартну биту, але трішки тонша за товщиною, лежала прямісінько з краю ліжка, що було не так вже й далеко. Ось буквально кілька кроків у перебіжці і…

— Ти цього не зробиш. Не маєш права, — в голосі Іри не було тремтіння, розпачу чи страху. Вона впевнено дивилася прямісінько на дуло пістолета, що було спрямоване на неї.

Дівчина ніби змінилася. Вона ніби витягнулася, виструнчилася. Кожен її м’яз, прекрасно помітний з-під тонкої нічної сорочки, ніби вигравав  на сонці при найменшому русі. А останні були вкрай точними. Здавалося, це не перша її сутичка, хоч і пропустив майже всі удари, роздумуючи, як краще допомогти. В той час як події відбувалися практично миттєво.

Ні, Іра точно не була новенькою в цій справі. Вона поводилася так, ніби наперед знала кожен рух суперника. Ніби була навчена, який хід має робити наступним і що саме стане тим самим поштовхом, що змусить або просто дасть привід супротивнику звести курок. І чомусь Іра ніби знала, що саме цей чоловік з до біса могутньою статурою програє в цьому явно нерівному поєдинку. Громила проти тендітної леді. Хто б подумав. Але він дійсно її боявся. Та ще й ніби знав.

— В тебе є останній шанс, — прогудів чоловік навіть не дивлячись у прекрасні очі Іри. Його масний погляд блукав по її практично нічим не прикритому тілу, відволікаючи його увагу, поки я поволі пробирався до такої собі зброї.

— Навіщо це тобі? Я не розумію… — вона також його знала. І здається, досить таки добре. Настільки, що могла собі дозволити навіть не боротися за власне життя, а просто вивести його на розмову.

— А що тобі розуміти? Ніби сама була на моєму місці, шмаркачка…

— Я ніколи б і не опинилася на ньому. Продався, так? — Що, де, коли, кому, чому — стільки питань ще ніколи не виникало в моїй голові.

— Та що ти взагалі знаєш… Захищаєш якогось козла та навіть не розумієш, кого покриваєш.

— І кого ж? — хмикнула Іра, поки я з металевою підпіркою в руках вже скрадався до чоловіка, що чомусь зовсім не вважав мене загрозою. І даремно.

— Та звичайного мудака! Таких ще сотні. Ні, тисячі. Вони лізуть на рожен постійно, а потім складають лапки та прикриваються за жіночою спідницею. Слабак він — ось хто!

— І за це потрібно вбивати?

— Варто було. Але цей конкретний мудачелло перейшов дорогу зовсім не тій людині.

— Якщо він такий нікчема, то як взагалі зміг перейти комусь дорогу?

— А ти спитай у… — чоловік не договорив.

Червона цятка на лобі, що з’явилася вслід за гучним вистрілом, не дала йому цього зробити. Він так і опустився на коліна прямісінько перед Ірою, що лиш злегка відстрибнула від гучного звуку, насторожено озираючись у пошуках епіцентру звуку. А потім чоловік впав. Обличчям у підлогу. До її ніг.