Розділ 30. Благодійний вечір

Іра

Коли Діма заговорив про благодійний вечір — я вперше задумалася про те, а як же виглядаю. Мені раніше частенько говорили, що на вигляд я надто сумна, хоч в думках прокручувала веселощі з друзями й думала, куди б його гайнути наступного разу. Або ж частенько гадали, що в мене чудовий настрій, бо на вустах квітла посмішка.

Але вона не завжди була спричинена щастям. Переважно це була посмішка туги за чудовими людьми, яких вже фізично не було поруч. Навіть хотілося б розплакатися, а не посміхатися, але вони завжди говорили — що б не сталося — нехай на твоїх вустах завжди розквітає посмішка. Бадьори інших і цим самим піднімай настрій і собі.

Ось трішки і напрацювався механізм такого собі покер фейсу, де взагалі ніколи не ясно, що й до чого. Навіть сама трішки заплутувала себе, тож було вкрай цікаво — а яке обличчя в мене було тоді, коли Діма заговорив про благодійний вечір? Здивований чи відверто шокований? Збайдужілий, аби випадково не змогла виказати зайвого? Чи може просто цікавлено-розслаблений?

Відповіді на це питання я точно не знала. Як поки й Діма не розумів, що таки відбулося на тому вечорі, коли він перебрав зайвого. Тому мовчали обоє, а я в пам’яті намагалася прокрутити все, що відбулося доленосних п’ять років тому.

Тоді ще я була ніким. Звичайна офіціантка, що вдень зранку навчається в університеті, а вдень і ввечері працює в кейтеринговій компанії. Робота мрії, як ми з Янкою сміялися досить таки довгий час. Вона стала першим нашим кроком у повноцінне доросле життя — відкрила перспективи та можливості, показала інший бік життя, який ми не знали. Світ розкоші та гламуру, де всі турбувалися переважно лише про себе.

Одна річ благодійні фонди — не всі звісно, але вони створювалися, щоб допомагати людям, дарувати їм посмішки та світлі миті в години мороку. Бо деяким, на відміну від решти, не потрібно нічого більше за банальне «дякую». Хоч можна обійтися навіть без нього. Саме відчуття причетності до чогось важливого вже дарувало крила. Куди там всьому іншому…

Але на благодійних вечорах завжди й повсякчас були такі-собі благодійнички, що приходили суто заради розваги. Їх з Янкою й зненавиділи з першої зустрічі. Точно не пам’ятала, але на тому вечорі, де виявляється був і Діма, таких було багатенько. Політики, що зараз досягли чималих висот, власники компаній чи керівники величезних філій, їх чоловіки та дружини, діти (кожен з яких був значно старшим за нас з подругою). Ну й ще чимало подекуди випадкових, подекуди вкрай потрібних і непомітних людей на зразок персоналу, що сновигав туди-сюди з підносами в руках.

Не сказала б, що тоді відчула щось не те. Звичайний собі вечір, такий як і десятки інших, на яких вже встигли попрацювати. Навіть здавалося, що ніби й люди ті самі. Принаймні були обличчя, що надто часто мелькали на усіляких подіях.

— Ми часом не зустрічалися раніше? Ваше обличчя мені чомусь дуже знайоме… — тоді не втрималася й трішки набравшись хоробрості, промовила я до чоловіка, якого справді ніби помічала на кожнісінькому вечорі.

— Повинні були б зустрітися вже давно, але здається, час настав, — посміхнувся той, крутнувши дивну штуковину в руках. Щось схоже на люльку, щойно придбану на аукціоні.

Ось так я й познайомилася з Одісеєм. Того вечора й випала трішки, бо він запропонував трішки порозмовляти про важливе. А ним виявилося моє майбутнє. Тож я не надто й опиралася. Тоді він, знайшовши тихе місце й повідомив про можливість бути причетною до чогось вкрай важливого та секретного. Навіть поділився зайвими деталями, без яких я й так би погодилася, ось тільки Янка… Ми практично все життя були десь разом, включно з роботою й покидати її саму було дуже дивно й незвично.

— Я довіряю їй як собі. Вона… — намагалася тоді переконати Одісея, але він був непохитним.

— Маємо лиш одне місце, — розводив той руками й як би я не любила подругу, але саме це здавалося тим самим, що так довго шукала.

Проте, як я вже згадувала — вечір виявився доленосним не тільки для мене. Тоді ще змінилося далеко не одне життя. Не враховуючи Діму, звісно, хоч гадки не маю, як би на нього вплинула позитивна відповідь на питання про актуальність виступу. Адже Яна, що взяла на себе подвійний удар — мою роботу також — літала так, що її помітив теперішній роботодавець та запропонував роботу в себе. Так вона почала свій кар’єрний шлях і тепер змогла працювати в тому місці й так, як вона обожнювала.

А ще… Яна з Кременем могли зустрітися ще тоді. Адже красунчик століття був також присутнім на тому благодійному вечорі. Як і ще кілька агентів. Планувалося щось типу змову й їх викликали для таємного прикриття важливого дипломата, що був вкрай важливою особою у ряді країн Європи. Хоч пізніше випливло під час позапланової розмови, що стільки агентів випустили дипломата з уваги на цілих десять хвилин.

Тоді залишалося питання, якщо стільки людей з мого оточення перебувало в той момент на тому заході — чому ніхто нічого не помітив? Чому єдина людина, яка щось могла знати — втратила пам’ять і взагалі не змогла б анічогісінько підказати. Та як йому допомогти пригадати, не викриваючи того, ким я є?