Розділ 29

Я вже давно так чудово не спав. Здається, вперше за пів року, якщо не більше. Завше на заваді були хлопці зі своїми гулянками, гучні сусіди чи банальне безсоння. Але не тепер, коли вона мало не влипла у мене своїм тілом, хоч засинали ми на досить таки чималій відстані одне від одного.

Сонце було вже високо над горизонтом. Було близько другої години дня. Ми могли б вже виїхати з міста, але нікому з хлопців не хотілося повертатися до Тернополя. В тому числі й мені. Але на відміну від них — в мене була трішки інша посопуюча причина.

Її волосся розсипалося по подушці, ніби хвіст павича. Але було куди красивішим за його зеленаво-синє оперення. Ідеальні легкі хвилі, що змагалися з рівнесенькими пасмами, були шовковисті як на вигляд, так і на дотик. А рука вже мимоволі тягнулася, щоб ще раз пробігтися по ним пальцями, вдихати цей незрівнянний аромат. Ні, радше не просто персика й орхідеї. Тепер до мене долинав ще й інший аромат — вишні. З легкою ноткою терпкості та кислинки, що поєднував у собі ще й надзвичайну солодкавість.

Чомусь цей запах нагадував мені ті самі пиріжки, що колись пекла бабуся. Поки вона ще була жива — я приїздив мало не щодня. Як тільки випадала зручна нагода й на всі питання, що мені потрібно говорив — лише вона та її добра посмішка й гарна порада. А коли цього, як завжди, було замало — додавав — пиріжки з вишнею. Я їх дійсно страшенно любив. І ніхто й ніколи не міг повторити того незрівнянного смаку та пахощів, що дарували ті самі хрумкі смаколики з бабусиної кухні.

А тепер виходить, що не зовсім то й ніхто. Можливо, тому мені й так запала в душу ця дівчина. Хоча…вона була зовсім далеко, коли я вперше зрозумів, що не зможу взяти й ось так просто на вулиця пройти повз. Як і зараз розумію, що мені зовсім не хочеться відпускати її. Забувати про ці чудові миті та їхати геть — в нове місце, на новий тур. От якби вона була зі мною…

— Про що думаєш? — навіть не помітив, коли пара зеленкавих очей почала допитливо поглядати на мене з-під ще сонних повік.

— Що не хочу прощатися, — чесно зізнався я, злегка проводячи рукою по волоссю дівчини, плавно опускаючи руку на плече, ніжно проводячи по руці та перехрещуючи наші пальці.

— То навіщо тоді це робити? — а що, Іра таки мала рацію. Навіщо? Хм…

— А тобі не потрібно на роботу? Чи….чи на навчання? Або може подруга захворіла? Хто ж там їх зна. Зараз стільки вірусів гуляє…

— Ось буде й краще, якщо залишуся. Ти ж не хочеш, щоб я теж захворіла? — посміхнулася Іра.

— Але я серйозно? Хіба в тебе немає життя там, в Києві?

— Тобі ти б мене тут не побачив.

— Але робота врешті-решт, — чомусь не здавався я, хоч в душі радів, що Іра успішно відбиває всі мої випади.

— Дистанційна, — посміхнулася дівчина та кивнула в той бік кімнати, де лежала сумка, в якій зазвичай носили ноутбуки. — Може ще є якісь питання? Чи ми нарешті просто зможе зайнятися приємним ділом?

Іра посміхнулася та поповзла до мене як тигриця з на диво розпатланим волоссям. Вона водночас була вкрай спокуслива й дуже мила. Здавалося б, не зовсім поєднувані речі, але байдуже — забув про них, зливаючись у поцілунку. Іра знову й знову допомагала мені переноситися в якісь нереальні світи, відкривати для себе абсолютно нові відчуття.

Та  водночас із забуттям чомусь приходили спогади й перший з них був з тієї самої вечірки після благодійного вечора. Вона точно була там! В атласній світло-рожевій сукні до колін. Ще зовсім юна, але не менш прекрасна. Просто ще з трішки дитячим обличчям, риси якого загострилися й стали більш жіночними. Здається, тоді її чудове русяве волосся було закручене в чарівні локони, що вільно спадали їй на плечі. І ми ніби й не пересікалися, але вона запам’яталася мені ще тоді. Трішки налякана товариством, злегка закрита, але щира й безпосередня — така, як вона є.

— Тобі не здається, що раніше ми вже зустрічалися? — все ж мав запитати.

— Це типу як в наших минулих життях? — в її очах та словах читалася легка смішинка.

— Я про тут і  зараз, — чомусь був вкрай серйозним. Ніби Іра від мене дійсно щось приховувала і я мав це з’ясувати будь-якою ціною.

— Ну я приходила на твої концерти, рахується?

— Не зовсім. Скажімо так, не пам’ятаєш моментів, коли ми були в одному залі? В одній будівлі? На одному заході?

— Важко сказати ось так одразу — я справді встигла побувати в багатьох місцях, — замислено промовила Іра.

— Тоді там підказки, — промовив, розуміючи, що маю поділитися з дівчиною своєю знахідкою в пам’яті. — П’ять років тому. Благодійний захід. Рожева сукня.

— Чекай, ти…

— Відсторонена, хоч часто до тебе хтось підходив поговорити. Але в основному була сама. Вечір. Ти була однією з тих, хто навіть не звернув увагу, коли молодому гурту сказали, що ця сцена їм і не снилася…

— Це той самий благодійний захід, — повільно промовила Іра, усвідомлюючи, що відбувається, а точніше відбулося.

— Саме так! — аж підскочив я. — Здається, мені вдалося пригадати все більше моментів з того дня.

— Справді? І що ж саме? — Іра також не втрималася на місці, вивчаючи мене допитливим поглядом. Здавалося, вона має знати все і миттю й цей один погляд ніби пригальмував все моє згадування.