Розділ 28. Це могла б бути розгадка

Іра

— Але все ж, — м’яко відсторонилася від Діми та зазирнула йому прямісінько у вічі. — Це була твоя ідея — створити гурт?

Дімі явно не сподобалася розмовна пауза, але й моє керівництво не зраділо б тому, що сталося цієї ночі. Навіть я сама, якщо чесно. Адже бути поруч з ним, дозволяти закохуватися в себе й мимоволі робити це самій, а насправді приховувати важливу таємницю для нас обох — тяжко. Особливо якщо розумієш, що чим далі відтягуєш момент зізнання — тим болючіше воно вдарить згодом. До того ж по нам обом.

— Насправді…я й сам не певен, — після певних роздумів промовив Діма, потираючи потилицю.

— Хіба таке буває?

— Чом би й ні? В музичному бізнесі завжди було так. Все і всі навколо впливають на тебе й часом ти навіть не можеш сказати — чи це справді було твоє зважене рішення. Адже з таким самим успіхом все могли банально нашептати тобі не вухо, а ти так нічого й не помітиш.

— Та ну, — штурхнула Діму, позбавляючись власної точки опори й незграбно зариваючись носом в подушку. — Хіба ви не були надто далекі від шоубізу?

— Ну дякую тобі, — він награно вклонився, знову повертаючи посмішку на свої вуста, що буквально на секунду продемонстрували явну образу.

— Я ж серйозно! — повинна була б спинитися, проте мала довести свою точку зору. — Ви були ще неповнолітні, нікому не відомі. У вас не було бази фанатів навіть після створення гурту й повного його складу!

 — Не перебільшуй вже так. Фанати завжди були, є і будуть. В цьому й суть творчості — ніхто нічого не робить, якщо немає хоча б однієї людини, зацікавленої в кінцевому результаті.

— Ну припустимо. А зараз? — розпитувала його далі й далі, намагаючись знайти ту саму зачіпку, зачепитися за якусь подію, через яку на нього можуть полювати.

— Зараз ось збираємо фанатів на концертах, поїхали в тур. По-твоєму, це нічого? — здається, я дійсно неабияк образила Діму, тому одразу поспішила виправитися, як надто неграційна панда деручись до нього.

Впала майже на найцікавішому моменті. Бо хто ж знав, що якщо показати кілька викрутасів, що чомусь здалися мені сексуальними — можна полетіти з ліжка. Та ще й в прямому сенсі цього слова. Хопсь — і я вже на підлозі — потираю забитий зад, якому у мене вічно дістається.

— Ти як там? — схвильоване обличчя Діми визирнуло над ліжком , злегка підсвічене ліхтарями з вулиці так, ніби в нього був німб.

— Вау…

— Щось сталося? Зламала руку, ногу? Я зараз, — схопився Діма, але я вже й сама підскочила, знову повзучи по ліжку як велика незграбна панда. Та ще й зі швидкістю розбитого життям пінгвіна.

— Але ж вас ніде не запрошують, — чітко промовила, повертаючись до минулої теми, бо якби заговорили про мої травми, яких за роки назбирала кілька десятків — ми тут і застрягнемо.

— Чому ж?  В кожному місті, де даємо концерт — ми ходимо на різні шоу та інтерв’ю. Звісно, за умови, що графіки збігаються. А то з переїздами не дуже то й виходить.

— А раніше запрошували? — от геть неможливо вичислити, що саме так і намагаюся з’ясувати, де вони встигли підставитися. Ще кілька питань про це — і я абсолютно заплутаю сліди.

— Та від початку створення гурту. От запросив спершу Ярика. Потім якось майже одночасно прийшли Ромка з Бодькою й все — кілька тижнів і нас одразу запрошують.

— Дискотека якась шкільна чи вечірка? — запитала, хоч всією душею була переконана в тому, що це так. І навіть добре, що уточнила, бо Дімина відповідь здивувала.

— Бери вище — нас запросили на благодійний захід, — в його голосі чулася гордість, а на обличчі був такий сум.

— Що сталося? — не знала більше співчуваю, чи радію, що нарешті таки знайшла за що б це його зачепитися. — Знову страх сцени чи публіка не була готова… Чи може…

— Я б хотів, щоб це було саме так, — перебив Діма, чітко даючи зрозуміти, що навіть спробувати вгадати немає сенсу. Там має бути щось зовсім екстраординарне.

— Тоді що ж сталося?

— Я напився.

— В сенсі? — здивовано поглянула на Діму. — От прямо під час виступу, чи що?

— Та ні, який виступ. Його скасували, — він говорив, а в моїй голові ніяк не складалася картинка — як можна було запросити, а потім просто відмовити, навіть не давши шансу показати себе…

— Ви щось зробили не те чи…

— Та якби ж. Ми навіть підійти до сцени для налаштування інструментів не встигли, як нас вже попросили піти, — Діма вкладався мені на ноги, підкочуючи ноги до живота. Ніби ображена дитина, що шукає трішки тепла та ласки. — Сказали, що це був жарт. Що ми ніколи не виступимо на такій сцені. Занадто, бачте, велика честь.

Я пробіглася пальцями по Діминій скроні, зариваючи долоню в його ідеально-м’яке волосся. Темне, практично чорне, але водночас таке ніжне й повітряне, ніби солодка вата.

— Тому ви просто пішли… — продовжила за нього, розуміючи, що через мої дії Діма просто-напросто застиг.

— Вони так, ну а я трошки випив, — протягнув він. І тут чомусь також вчувалася вина.

— І не пам’ятаєш що було далі, так? — приречено промовила я. Здається, ось нарешті й знайшла відповідь на своє питання, але здається без відповіді.