Розділ 27. Разом

Діма

Ми ввалилися до номера, коли було вже за північ. Навіть не пам’ятав, коли встигли дібратися до нього за поцілунками, що засліплювали й оглушали, ізолюючи від всього світу. Знав лишень, що ми з Ірою встигли перекинутися кількома словами з хлопцями про номери в готелі, що були в цьому ж будинку й все — нас понесло.

Здається, якось ми таки закрили двері й за інерцією перемістилися до ліжка. М’яке простирадло ковзнуло під спиною, коли я перечепився за щось на підлозі та впав на матрац, тягнучи за собою Іру. Її сміх задзвенів у кімнаті, змішуючись із моїм власним, і я відчув, як її руки обвивають мою шию, тягнучи ближче. Її губи знову знайшли мої, і світ зник, залишивши лише тепло її тіла та цей незрівнянний запах, що дурманив мене. Змушував вдихати його знову й знову та причаровував ще більше, ніж до цього. Ця суміш орхідеї, персика та несподівано для мене самого — ромашки — була ніби наркотик, якого було все більш недостатньо.

Я відчував, як мої пальці розплутують її волосся, відчуваючи шовковисті пасма, що ковзають між ними. Не міг насититися дотиками. Ми цілувалися знову і знову, кожний поцілунок був глибшим і пристраснішим за попередній. Я відчував, як моє серце б’ється в грудях, як кров пульсує у скронях.

Час зник, розчинившись у нашому власному маленькому всесвіті. Я не знав, скільки минуло хвилин чи годин, але мені було байдуже. Все, що мало значення — це Іра в моїх обіймах.

***

Ми лежали, обійнявшись, не в змозі стулити очей. Тиша в номері була надто густою, наповненою відлунням наших подихів та стуком сердець. Я знав, що вона також не спала. Відчував це. Особливо коли вона ненав’язливо намагалася вмоститися зручніше, не потурбувавши мене, бо думала, що я сплю. Але ні — в мозок знову почали проникати дивні думки та підозри до Іри. От ніби вона може бути якимось спецагентом. Це ж безглуздо!

— Також не спиш? — прошепотів, ніби ненароком міг би таки потурбувати її сон.

— Ні, — її голос дзвінко рознісся по номеру, а волосся ніжними змійками ковзнуло по моїх грудях.

Ірина злегка підвелася, лягаючи на бік, трішки віддалік від мене. Підсвічена вогнями вуличних літарів, що пробивалися навіть крізь цупкі штори, дівчина була як ніколи чарівна. Кожнісінька тінь, що падала на неї, лише додавала глибини її погляду, роблячи його ще більш загадковим. Її очі сяяли в напівтемряві, наче два маленькі місяці.

— Якось завжди важко було засинати на новому місці, — знічено посміхнулася дівчина, підпираючи голову ліктем.

— Але ж хіба це не твій номер?

— Я приїхала тільки зранку, — Іра відповіла миттю, ніби це була давно завчена мантра.

Хоч по факту…знайшов, де шукати якісь недоречності. Сам минулого разу, коли вона була готова дати відповіді — все звів до ліжка. А тепер, в ньому ж, просто не мав права шукати якісь огріхи в її поведінці чи словах. Та ще й такі безглузді.

— Розкажи мені щось про себе, може, це допоможе заснути, — несподівано попросила Іра, вмощуючись на подушку так, щоб їй можна було гарно бачити моє обличчя.

— Наприклад? — і сам вмостився так само, на протилежному боці.

— Як ви з хлопцями починали?

— А конкретніше? — от дійсно не знав, з чого почати.

— Кому першому спала на думку ідея створити гурт? — одразу ж промовила Іра, викликаючи мою легку посмішку на обличчі та одразу ж скривилася, ніби сказала щось дурне. — Що? Щось не так?

— Та ні. Просто в той час, коли ми почали грати разом — мало не кожен приблизно нашого віку, хто міг тримати в руках гітару, грати на будь-якому музичному інструментів чи співати — хотів створити гурт, — зізнався я. — Принаймні у Києві всі, з ким я спілкувався — постійно говорили про це.

— А ти?

— Я, якщо чесно, не дуже. Чи то принаймні не спочатку. Була, звісно, така думка, але вона була дуже…як би то сказати…нестабільною.

— Був страх сцени чи що?

— Бери вище, — посміхнувся я. — Коли вже от-от збирався запропонувати знайомим об’єднатися — мав просто панічний страх знайти «не тих». Бо знаєш…коли тобі шістнадцять — здається, що кожне твоє рішення буде назавжди і…

— Зануда! — Ірина штурхнула мене, посміхаючись.

Але вона не встигла забрати руку й я м’яко потягнувши її до себе, схилився над манливими вустами дівчини.

— А це ж чому? — все ж запитав, але не дав їй нічого промовити, схилившись у поцілунку.

Іра хитнулася й м’яко перекинула мене на лопатки, тепер сама опиняючись зверху. Її темно-русяве, радше каштанове волосся ковзнуло по моїх грудях, викликаючи приємний лоскіт.

— Я в твоєму віці вже спілкувалася… — Іра затнулася та дала мені скористатися можливістю й опинитися зверху.

— Спілкувалася й все? — кинув здивований смішок.

— Та виходить, що так само занудно вирішувала своє майбутнє, — здалася дівчино, сумно скривившись.

— Здається, комусь тут треба заряд бадьорості, — знову впився в п’янкі вуста, що одразу ж манливо відповіли, затягуючи в свій пристрасний танок.