Розділ 26. Відповіді

Діма дивився на мене, нервово постукуючи рукою по дверях. Він очікував на відповіді, а я гадки не мала, що відповісти. Якщо чесно – то до останнього відтягувала цей момент, що настав набагато швидше, ніж планувала.

— Отже, ви таки познайомилися, — промовила, несподівано для самої себе.

— Як бачиш, — хмикнув Діма, підходячи ближче до мене. — То може поясниш, що в біса тут коїться?

— І що ти хочеш почути? — поглянула чомусь прямісінько на його вуста. Наразі радше якусь лінію, адже він міцно стискав їх, намагаючись стримати обурення.

— Ну якщо ти запитуєш… — Діма повільно нахилився поближче, ще більше занурюючи мене в його п’янкий аромат. — Я хочу знати… скажімо, все. Про цього бармена, що постійно тиняється поруч з нами. Ваш зв’язок. Та що взагалі, в біса, відбувається?

Я опинилася поміж його рук, поки вимогливий погляд Діми вивчав моє обличчя. Що було на ньому — гадки не маю, але йому це не подобалося. Він немовби закипав. Здавалося, ось-ось і зовсім вибухне. Я ж мовчала, не в змозі розібратися у власних думках. Збрехати чи…

— Ти з ним спиш? — раптом прошипів Діма, його голос став низьким і хрипким. А погляд чомусь заблукав по моєму тілі, ніби шукав цьому якесь підтвердження.

Я відчула, як кров прилила до обличчя. Це пряме й недвозначне запитання — приголомшувало. Я розгублено моргнула, намагаючись знайти слова, але в горлі раптом з’явився клубок. І кожна секунда мовчання здавалося все більше розбурхувала Дімину уяву, що собі вже й так забагато намудрував.

— Ні, — нарешті прошепотіла я, відвівши погляд. — Звичайно, ні.

— Тоді що? — наполягав Діма, дивлячись мені у вічі. Його руки стиснули мої плечі. Не надто сильно, але достатньо відчутно, щоб задуматися, чи не варто застосувати пару прийомчиків, щоб трішки пригальмувати його запал. — Що між вами відбувається?

— Я... не знаю, — зізналася я, дійсно не розуміючи, чи вийде просто обмежитися цією темою, чи таки доведеться розповідати про те, ким ми є насправді. — Я не розумію. Андрій... він просто…друг.

— Просто друг? — Діма скептично підняв брову.

— А що? По-твоєму, я брешу?

— Я такого не говорив, але відколи «просто друг» постійно тиняється поруч з тобою мало не всюди?

— А ти знаєш інакший тип дружби?

— Ну…не дружби, а трохи іншого… — Діма нахилився аж надто близько, впритул наблизившись до моїх губ. На секунду навіть заплющила очі, очікуючи на його поцілунок, але той поволі відвів голову назад.

— Та ну тебе, — дещо знервовано відштовхнула Діму від себе й пройшла трохи далі до кімнати, спиняючись прямісінько всередині приміщення.

— Я щось не те сказав? Мені здавалося, дружби між чоловіком та жінкою не існує, — Діма був наполегливим, але зовсім не послаблював хватку. Планував випитати в мене правду. Рано чи пізно дійти до самісінької істини, але сам несподівано для мене самої — відводив себе ще далі від правди.

— Ага, саме це я скажу своїй найкращій подрузі, коли вона мене знову спитає, чому це ми з Андрієм ніяк не можемо знайти спільної мови, — хмикнула, різко обертаючись до Діми.

— До чого тут твоя найкраща подруга? — і чому ж його мозок працює так дивно… Те, що приховано далеко-далеко — він бачить, а коли йому щось підсовуєш під носа, то ще й записку з поясненням маєш лишити.

— Ну вона виступить однією з перших проти наших стосунків з її, цитую: «коханням всього життя», — посміхнулася, чекаючи на реакцію Діми, що не забарилася.

— Тобі подобається Андрій? — Діма звів брови, а здивування в його голосі було таким, ніби от я щойно зізналася, що зустрічаюся з інопланетянином.

— Ні, — закотила очі. Отже, все ж доведеться йому все пояснити, розклавши по поличках, — він подобається моїй найкращій подрузі, а ми з Андрієм просто не можемо знайти спільної мови. І вона боїться, що я, за правом сусідки та найкращої подруги, рано чи пізно зруйную їхні стосунки, якщо не роззнайомлюся з ним ближче.

— А… — протягнув Діма, ніби все зрозумів, хоч насправді в його голові явно не все стало на свої  місця. Та й в моїй теж. Таке собі виправдання, хоч і правдиве.

— От бачиш, — посміхнулася, — дружба між чоловіком і жінкою існує. Просто…деколи це складно.

— Ну, якщо ти так кажеш… — Діма знизав плечима, поволі знову скорочуючи дистанцію між нами. — Але я все одно вважаю, що цього варто й не починати. Завжди краще брати щось більше, ніж задовольнятися тим, що є.

— То ти пропонуєш нам з Андрієм… — посміхаючись промовила, підловивши Діму на слові.

— Я пропоную нам цього навіть не намагатися починати. Не хочу бути просто якимось другом, — перебив Діма, ховаючи мою відповідь за легким поцілунком, що з ледь відчутного, ніби пелюстки квітки — поволі ставав все глибшим і пристраснішим, поки врешті я не відштовхнула його злегка назад.

— Я… — в моїй голові чомусь прокинулися муки совісті. Я мала сказати Дімі, хто я врешті-решт така. Адже саме так і хотіла зробити до початку його розпитувань. До того як його питання геть відвели нас від теми.

— Не кажи нічого, — прошепотів він, знову торкаючись моїх губ. — Просто дозволь насолодитися цією прекрасною миттю.