Розділ 25. Що відбувається?

Діма

Я не розумів сам себе. Не знав, відколи взагалі став таким. Звідки взагалі ці підозри до всіх навколо? Навіть той же бармен пробуджував дивне неприйняття і страх, який навіть поспішив сплутати з ревнощами. Їх то я відчув значно пізніше, коли трійця чоловіків в кутку, кожен з яких був незгірше за мене  — поглядала на Іру так, ніби в них є мета на цю ніч. Добре, що хоч вона трішки розрядила обстановку своїми жартами, бо вже дійсно накипало.

Але все ж бармен… Ну я відчував, що з ним явно щось не те. Надто якийсь він був профі. Пречудово укладене волосся скидалося на перуку. Той же ніс був надто негармонійним, ніби не його зовсім. А статура… Маючи такі м’язисті руки й абсолютно підтягнуте обличчя  — в нього банально не могло бути зайвої ваги. Навіть навпаки  — це в мене вона була, в порівнянні з ним. І це мучило мене чи не увесь вечір.

Та й профі він був таким собі. Я бачив, як метається його погляд у пошуках інгредієнтів. Ніби той гадки не мав, що й де знаходиться. Та й рухи чоловіка були не надто впевненими. Радше повільно-тягучими, коли цим він намагався покращити зовнішнє сприйняття приготування коктейлів.

— Про що думаєш? — схилилася до мене Іра, спираючись спиною на мої груди.

— Та так. Ні про що, — дуже радів, що вона не бачить напруженого виразу мого обличчя. Як і хлопці, що затято обговорювали наш репертуар.

— Це явно щось важливе, — не здавалася дівчина, від якої долинав просто скажено смачний та водночас ніжний запах ванілі. — Ти ж навіть не прокоментував те, що хлопці вважають, ніби ти їм зовсім не потрібен.

— Що?! — аж трішки припіднявся, хоч і не хотів потурбувати дівчину.

— От бачиш! А якби слухав їх розмову, то знав би, що вони просто вражені тим, що ти пишеш. Тож виганяти тебе  — точно не у них по плану, — переконливо, нічого не скажеш.

— Та я просто не знаю, як бути. Сама розумієш, що в готель ми вже точно не повернемося, — це також турбувало мене, але не настільки сильно, як все решта. Знав бо, що в нас є бусик, який запросто може бути домом на колесах не просто на день, а на кілька місяців. Просто трішки тісним.

— То давай тоді до мене! — дівчина як і раніше спокійнесенько собі напів сиділа чи то напів лежала, тож не бачила мого виразу обличчя. М’яко кажучи здивованого. Таке запрошення в перший день зустрічі, коли ми навіть нормально не поговорили  — точно від неї не чекав.

— А хлопці…

— Так давайте всі разом! — від якогось азарту в голосі дівчини, я мало не подавився новою порцією мохіто.

— Ти впевнена?

— Ну а що? —  Іра дійсно не розуміла в чому проблема. Чи то я вже собі щось знову надумав…  —  В цьому мотельчику місця вистачить на всіх! Правда особистих номерів у вас не буде, але по-двоє, думаю, зможете заселитися. Та і я під боком буду!

— В мотельчику…  — протягнув я з якоюсь дурнуватою посмішкою на обличчі, поки до мене до кінця доходила суть її слів. Дійсно дурень!

— А ти що подумав? — Іра аж підвелася, поглядаючи мені прямісінько у очі, що все бігали по залу кафешки. — Діма!

— Ну а я що…  — розвів руками, посміхаючись та вперто уникаючи дивитися на дівчину.

Тому чомусь знову знайшов поглядом бармена. Ця якщо не гора, то пагорбок з м’язів якраз чхнув прямісінько в серветку, що після цього… Мені ж не могло привидітися! В нього явно відклеївся ніс!

— Вибач, я зараз, — м’яко відсторонив Іру та вислизнув з-за столика в напрямку вбиральні.

Дівчина почала про щось гомоніти з хлопцями, тому чомусь швиденькими перебіжками помчав до заповітних дверей. Дерево темно-коричневого кольору з засмальцьованою ручкою здавалося вже зовсім поруч, коли раптом помітив непримітні дверцята ліворуч від них. Там не було ні якихось надписів чи ще чогось. Скидалося радше на кладову, ніж на вбиральню. Але все ж, я влетів саме за ці двері віч-на-віч стикаючись поглядом з барменом, що якраз був тягнувся до замка на дверях, аби закрити його.

— Ти ж зовсім не бармен, так? — рука все ще лежала на дверній ручці, щоб в разі чого міг одразу ж почати втечу.

— Так очевидно? — посмішка не обличчі чоловіка не викликала страху, але й не заспокоювала точно.

— І не фермер… — протягнув, знову оцінюючи руки чоловіка. Вони явно нічого окрім металу в тренажерці не тягали.

— Знову в яблучко, — здається, той від самого початку навіть не прагнув виправдовуватися.

— Це ти нас підпалив, так? І готель?

— Ну по-перше не вас, а те приміщення. І точно не я. А до готелю геть не причетний. Був далеко від нього в цей час і маю авторитетне алібі.

— Тоді що ти тут забув? Чому завжди поруч? — промовив він одночасно з тим, як двері, за які все ще було вчепився, потягнули мене назад.

— А це ти запитуй не в мене, — чоловік знову начепив свого носа та поволі вийшов геть, помінявшись місцям ні з ким іншим, як Ірою.

— Ну привіт, — на обличчі дівчини заграла безтурботна посмішка, за якою ховалося досить знервоване обличчя. Але вона досить швидко зникла, розуміючи, що я прийшов не в ігри грати.