Розділ 24. Хто кому?

Поки хлопці роззиралися по сторонах та всідалися, я поспішила зробити замовлення. Точніше, просто прикритися цим і накричати на бармена. Подумати тільки — приплестися сюди після такого довгого контакту з хлопцями. Вони ж його банально впізнають, навіть не заморочуючись.

Ну подумаєш — накладний ніс, що робить його обличчя геть незугарним. Звичайні лінзи карого кольору, що не дають розгледіти за собою чи не найкрасивіші очі, які мені взагалі доводилося бачити. Та й волосся до плечей замість незмінної короткої стрижки також додавало мить сумнівів. Але все ж… Навіть накладний пивний животик не міг змінити того факту, що перше, що я відчула, коли зайшла до приміщення — це той самий незмінний запах його парфумів. Навіть запах кави не міг перекрити його.

— Навіщо ти припхався сюди особисто? — зашипіла я на нього, хоч на моєму обличчі була натурально-щира посмішка. Принаймні мені саме так і здавалося.

— Впізнала? — здивувався Андрій, погладжуючи своє оновлення – новеньку цапину борідку.

— А ти сам нічого не забув? — глянула нищівним поглядом на «профі», що так легко спалився.

— Та наче все на місці, — поплескав себе по черевцю Кремінь. — Чи стривай, зі спини мене легко впізнати?

— Парфум… — протягнула важко видихаючи, щоб самій не западати на цей незрівнянний запах, що попри свою чарівність мускату з деревними нотками й бергамотом, неначе вдаряв об легені.

— Ну вибачай — часу на душ не було, — розвів руками, а точніше склянками з легкими помаранчевими коктейлями Андрій. — Хтось же мав передати «Обраним» тих двох.

— Та знаю, але ж не обов’язково було самому ставати за стійку! — кричати шепотом було вкрай незручно, але що вже вдієш.

— В нас сьогодні аншлаг. Не було кому. Вам же ще повар потрібен, а з усіх вмію готувати тільки я, — мені здалося, чи в його погляді зблиснули нотки гордощів, які читалися навіть за матуючими лінзами?

— Ох, який Яна зірвала куш, — аж сплеснула в долоні, привертаючи до себе зайву увагу хлопців, яка й так була неабияка, адже розмовляли ми явно більше, ніж потрібно було для замовлення.

— Яка Яна? — несподівано за спиною пролунало запитання Діми й він сперся на барну стійку прямісінько поруч зі мною, навіть приобнімаючи. Ніби говорив, що «навіть не думай».

— Та мені ось… — втупилася на фартух Андрія й врешті розгледівни ім’я, продовжила. — Віктор розповідає, що познайомився нещодавно з однією дівчиною Яною та все ніяк не може викинути її з голови.

— Он як. А мені... — Діма замовк, наче обмірковуючи, чи варто продовжувати. Його погляд, раніше зосереджений на мені, тепер блукав по залу, вишукуючи щось чи когось. — А мені здається, що ти надто багато собі дозволяєш.

— Але ж... — почала було я, але Діма мене перебив. Він здавався надто якимось злим, ніби… Ревнує!

— Вікторе, приготуй, будь ласка, два "Мохіто". І щоб з льодом, як я люблю, — голос Діми був вкрай холодним і настороженим, ніби той шукав якогось підступу з боку Андрія, що був у образі «Віктора».

Звісно, мені подобалася така увага й все таке. Але коли Діма взяв мене за руку й злегка почав підштовхувати до хлопців, ніби відгороджуючи від барної стійки — це здавалося таким абсурдом. Навіщо, питається? Навіть якщо мої підозри дійсно  вірні, то хіба він не чув слів про Яну? Дивно.

— Ну що, все замовили? Ви стільки розмовляли з барменом, що я вже подумав, що ти вже весільне меню склала, — хихикнув Бодя, хоча його погляд відображав одну серйозність.

Буквально всі дивилися на нас зараз дійсно інакше. Здавалося, ніби не тільки ми з барменом собі встигли пошепотітися, злегка приглушені легким роком, що лунав з колонок біля бару. Але якщо я знала, про що ми говорили з Андрієм, то мене вкрай насторожувало незнання того, що було тут.

— Та яке весілля? Дай ще один «Мохіто», будь ласка, — останнє кинула вже до бармена й він ледь помітно кивнув.

Бодя, здавалося, жартував, але його слова влучили в ціль. Весілля? З ким? З Дімою? Ця думка викликала у мене дивну суміш почуттів – від нерозуміння до ледь помітного хвилювання. І мені здавалося, що якби хтось мені задав це питання, яке рано чи пізно сподівається почути кожна дівчина — я б навіть могла сказати «так». Стільки нервів було, що не була б здивована цьому аніскілечки.

— Ну з такою красунею гріх би було не одружитися, — посміхнувся Ярик, кидаючи на Діму якийсь дивний погляд.

— Ага, диви он як та компанія в кутку дивиться на тебе, — раптом промовив Ромчик, ховаючи легкий кивок в їх сторону за банальним жестом виклику офіціанта.

Я озирнулася. Справді, кілька пар очей спостерігали за нами. Хтось з цікавістю, хтось з ледь помітним осудом. «Обрані»… хто б сумнівався, що Андрій приведе ще кількох на підмогу… На всяк випадок поправила волосся, показуючи знак для розпізнання й вони відповіли іншим таємним символом. Точніше, один, білявий. Але решта явно була з ним і їм можна було довіряти.

— Чому це одразу на мене? Може вони задивляються на вас? — багатообіцяюче посміхнулася, підморгуючи, чим викликала хвилю сміху хлопців.

— А ти мені подобаєшся, — поставив свій вердикт Ярик, плескачи мене по плечу.

— І мені, — тихенько шепнув Діма на моє вухо, переплітаючи наші пальці під столом. — Але явно не так, як хлопці запали в душу тим, хто сидить в тому кутку.