Розділ 23. Знову ти?

Діма

Іра кудись затято крокувала вперед, чомусь постійно обираючи найбільш людні місцини, а ми з хлопцями вже відверто перезиркувалися, бо було лиш питанням часу, що з фанатів нас ніхто не впізнав у день нашого концерту. Журналісти ж самі полюватимуть як шуліки, як тільки почують, хто жив на зруйнованому поверху готелю. А ця інформація точно мала рано чи пізно вилізти на поверхню. Ми були не такими вже й відомими, але встигли випробувати подібне вже двічі на своїй шкурі.

Другий випадок ще був досить свіжим, бо стався після того, як завірусився наш трек й дав нам теперішню популярність. Тоді під час одного з концертів ми дуріли й розкидалися всім, що було на сцені. Фанати шаленіли, а ми разом з ними. Настільки, що в хід пішло все. Разом з пляшками води, які ми вирішили розлити спекотного літа на натовп. Проблема була лиш в тім, що не всі з  них були вікдритими й одна вислизнула прямісінько з моїх рук та розбила ніс одній з фанаток.

Тоді преса миттю підхопила цей інцидент. Десятки різновидів пліток на основі однієї нещасної події підхопила жовта преса й рознесла по всіх усюдах. «Розбили ніс фанатці за те, що вона, що їх музика лайно» й тому подібні заголовки літали швидше, ніж ми встигали читати. А найгірше те, що ми нічого не могли зробити — на одне заперечення нам надсилали десять нових  претензій і допоміг лише час.

Про перший же випадок і згадувати не хочеться. Чи то пак не можу… Коли на благодійному заході суто зіграли на нашому імені й вирішили розсварити нашу групу, коли вона вперше сходила на пік своєї слави — я зробив велику помилку. Не перший відмовився виступати на заході, а почекав, поки нас привселюдно виженуть, після слів про те, які ми нікчеми. І що найдурніше — я залишився знову. Хоч хлопці розвернулися та пішли. Ба більше — я напився так, що єдине, що й запам’яталося — це дивний здивовано-погрозливий погляд темно-синіх очей, який досі не вилазить з голови. Ну і ще отримав бонусом просто скажене похмілля.  Ех… краще дійсно це не згадувати.

— Ну то що ви там позамовкали? Розповідайте, як життя, — почувся попереду на диво бадьорий голос Іри. Чи то ми може надто стомилися після концерту й дуже навіть довгої прогулянки…

— Та живем собі, — промовив Ярик. Бо дійсно, ну що його тут говорити…

— І як живете? Спокійненько так собі? Ніяких пригод, веселощів, драйву?

— А ти точно наша фанатка? — промовив Бодька, хоч питання швидше адресувалося мені.

— Не видно, чи що?  Найзапекліша, — Ірин голос ніби був поруч, а сама власниця темно-русявого волосся вже зникла за рогом найближчої будівлі.

— Наче ворог?

— Значно краще — наче та, хто опиняється по той бік від ненависті.

— Але ти зовсім не схожа на прихильницю нашої музики… — протягнув Ромчик, що усю нашу прогулянку просто мовчав, поглядаючи з обожнюванням на свою гітару. Вони ж бо могли сьогодні навіки розпрощатися.

— Як я вже говорила Дімі — ви знайшли особливу фанатку.

— І твоя особливість в тому, що всі нас просто обожнюють  та хочуть спільне фото, а ти викрадаєш нас та ще й без жодного супротиву? — хмикнув Ярик, навіть чомусь пришвидшуючи крок.

— Ага. Бо це ж мій зловісний план — підірвати ваш готель, щоб вам не було, де жити, — сподіваюся, що Іра просто підтримала нотки сарказму з усією щирістю запевняючи, що все саме так і є.

— То куди ми взагалі йдемо? — нарешті промовив Бодька, тикаючи свій теелфон мало не в очі кожному з нас. — Карти показують, що тут є з сотня аптек, але жодного кафе.

— Ну добре, розкусили. Я веду вас в одне вкрай особливе місце, але будьте, будь ласка, трішки терплячіші, — здалася дівчина, виділивши кожному секундний погляд і пішла знову вперед.

А ми ж, як ті барани, знову рушили за нею. І чомусь це було так просто й звично, ніби ми були досі просто своєю компанією. Ніби Іри з нами взагалі не було. Така собі загадкова піаністка для нашого гурту, що так і не з’являлася на наших концертах, бо ми в останню мить забраковували даний інструмент.

— А було б класно…

— Що?! — Ярик з Ромчиком одразу втупилися на мене.

— Я що, промовив це вголос? — роззирнувся, намагаючись прочитати в очах хлопців насмішку, але ні. На неї не було й натяку.

— Атож. Давай розповідай, — не втрималася навіть Іра й таки зупинилася вперше за хвилин двадцять, що ми йшли, уважно втупивши на мене свій неземний погляд зеленкавих очей.

— Ну…думаю, тобі потрібно до нас на репетицію, — викрутився я, все ж пропонувати комусь стати частиною гурту, тому що я планую з цим кимось переспати — таке собі.

— Залюбки б пішла, — вуста Іри розтягнулися в такій чарівній посмішці, що хлопці й слова проти не сказали.

— Отже, вирішено, — посміхнувся й вже сам повів всіх за собою, але Іра  знову випередила мене й повела прямісінько між багатоквартирками до будинку, що мав лише один можливий підхід чи то під’їзд.

Чудове, вкрай затишне і захищене місце. Що було вже чи не нашим головним пріоритетом.

— Ось і воно! — посміхнулася Іра, показуючи на вивіску непримітного кафе, що ховалося у напів підвальному приміщенні будівлі.

— Здається, воно того було варт…. — не договорив, бо мій погляд вчепився за бармена. Чому ж він мені так нагадував того фермера…