Розділ 22. Трішки несподіванки не завадить

Іра

Я обіймала Діму, але на душі був зовсім не трепет. Хвилювання, в суміші з дивним передчуттям наростало з новою силою. Воно ніби говорило — ти не маєш відпускати його. Ти повинна сьогодні бути поруч. Щось має статися, не пропусти. І я дуже навіть хотіла послухати цю інтуїцію, що ніколи мене не підводила.

Але з іншого боку не знала, як пояснити співаку, що я не його фанатка. Що я ніхто. Що він мені ніхто. Але ми маємо бути разом. Смішно, правда? Вам, звісно. Бо мені не було. Сумніви розривали душу, як і дивний неспокій. Я вірила, що хлопців не було в готелі, але гарантувати цього не могла. І мені дійсно здавалося, що ми могли їх втратити раз і назавжди.

Погляд же повсякчас ковзав по будівлі, вогонь в якій вже встигли загасити. До цього вона була красивого персикового відтінку. З кожною ж хвилиною будівля втрачала свою колишню привабливість, перетворюючись на обгорілий скелет. Вогонь безжально пожирав її красу, залишаючи по собі лише чорні сліди та запах гару. Персиковий відтінок зник, замінившись на похмуру сірість.

Я дивилася на цей жах і думала про те, що колись тут вирувало життя, звучала музика, лунали голоси щасливих людей. А тепер залишилися тільки спогади та руїни. І мені здавалося, що разом з цією будівлею згоріло щось важливе, щось таке, що вже неможливо повернути.

Діма також не міг відвести свого погляду від готелю. Так, очі скажено сльозилися в нас обох, але ми все ще сподівалися побачити, як з кіптяви виходять хлопці та знімають маски з облич, вдихаючи повноцінне повітря. І група нарешті воз’єднується. Все залишається позаду й я нарешті може сказати довгоочікуване: «Привіт всім, рада познайомитися» та потиснути всім руку чи навіть обійняти. Байдуже.

— Що це тут сталося? — раптом з-за спини пролунав чийсь голос.

— Здається, вибух, — понуро прохрипів Діма, не відводячи свого погляду від готелю, а свою голову прихиливши мені на плече. Йому було абсолютно байдуже на співрозмовника.

Та й мені, власне, теж. Навіть не думала дивитися на нього, але щось потягнуло обернутися й пробігтися поглядом по його одязі. Подумати тільки — практично грудень, а він без повноцінної куртки. Лиш чорна водолазка вилазить з-під розстібнутої шкірянки з утепленням. Ніби він якась зірка, що тільки зійшов з концерту. Ще й це показово-довге русяве волосся й пірсинг. Джинси в обтяжку, з поясу яких виблискує всіма барвами пасок. Подумати тільки, ніби якийсь бек чи навіть соліст. Здається, я навіть його десь раніше бачила на сцені, але де…

— А ви хіба не чули нічого? — чомусь запитала я, хоч ми ніби вже мали б розійтися.

— Та тут почуєш — хтось же вирішив показати, що сучасним гуртам нині не вистачає більше басів, — з-за спини цього чоловіка вийшов інший у не менш зірковому прикиді — довга, проте не менш стильна від того безрукавка, накинута на светр на флісі. Волосся ж було сховане під чорною шапкою, що безцеремонно сповзала на його нічого собі таке, проте все ж дуже втомлене обличчя.

— Ярик у своєму репертуарі, — несподівано для себе самого промовив Діма, а тоді як підскочив та як кинувся до хлопців позаду. — Я тут вас вже поминати зібрався, а ви ховаєтеся! І хто ж так робить?!

— Ну як бачиш… — трішки вищий за Діму русявий хлопець, що стояв віддалік і здається був ніким іншим, ніж тим самим бач гітаристом, навіть не встиг договорити. Мій улюблений соліст вже згріб його в міцні обійми, а заразом і решту.

Ось ця вервечка собі й скакала на місці, не звертаючи ніякісінької уваги на мене. А я що? Звісно, хотілося б радіти, але дивне липке відчуття, ніби за тобою хтось стежить — забрало цінність цієї миті. Не дала насолодитися цим разом з хлопцями. Натомість почала роззиратися довкола, поки нарешті не зустрілася з ним. Поглядом світло-зелених, практично жовтих очей з вкраплинами коричневого. Він стояв прямісінько під будівлею, що була поруч з готелем, ховаючись від диму та пошкоджень за кількома виступами й невідривно стежив за нами. А точніше вже мною. Його ж рука поволі тягнулася за пістолетом і цей жест неможливо було не розрізнити з тисячі інших.

Я кинулася до хлопців, що досі стояли в міцному колі з обіймів. Краєм ока ж помітила, що пістолет вже здійнявся, вичікуючи розчищення траєкторії пострілу, що мало бути вже ось-ось. Натовп поволі розходився, банально не помічаючи руки вбивці.

— А можна і я до вас, — просто стрибнула на хлопців, валячи всіх на підлогу, коли помітила, що рука кілера вже надто близько до гачка.

Всі одразу посунулися на землю, ну а я чудом виявилася лежачою водночас на всіх хлопцях одразу. Що знову почало збирати роззяв навколо нас. Як і запитальні погляди з боку хлопців. Бо з якого це біса на них стрибає якась невідома дівчина? Особливо якщо вона навіть не одразу їх  впізнала.

— Ну що, давайте знайомитися? — мило посміхнулася всім їм, базуючись суто на Діминих руках. — Мене звати Іра, ми з ним…як би то це сказати…

— Нарешті зустрілися, — видав Діма, хоч його від несподіванки досі щось не відпустило. І не певна, чи то від першої, чи від мого несподіваного експромту.

— То що, ходімо в якесь гарненьке місце й поговоримо? Роззнайомимося ближче? Все ж ми з Дімою будемо бачитися частіше, тож з вами відповідно також, — вигадувала на ходу, поки не знаючи, як прибрати хлопців саме в той бік, який мені був потрібен. — Я тут знаю одне просто чудове місце. Це зовсім недалеко. Швиденько за мною.