Розділ 21. Я буду поруч

Діма

Я ніколи не вірив,  що є таке поняття як «поспіх». Особливо, якщо зустрічаєш ту саму людину, яка варта тисячі вчинків та слів. Можливо, ми знали одне про одного лиш імена. Можливо, вона таки прочитала трішки більше в соціальних мережах від авторитетних видань і жовтої преси. Але все ж — поки що обоє були закритими книгами одне для одного й це було по-своєму чарівно.

Здається, я чи не вперше закохався. По-справжньому, шалено. Вона здавалась мені чимось таким недосяжним і незбагненним, а водночас була зовсім поруч. Менш ніж на відстані витягнутої руки. Яку повсякчас хотілося зменшити ще більше.

І хоч я гадки не мав, що буде далі — хотілося поділитися з усім світом. Кричати про те, що відчуваю, що в мене на душі. І я не стримався. М’яко підхопив дівчину під руку та пішов прямісінько до готелю, звідки ми мали з’їхати вже наступного ранку.

— Ти маєш познайомитися з хлопцями, — промовив, коли ми врешті несподівано одне для одного замовкли й дівчина поглянула на мене, не розуміючи, куди ми рухаємося й що взагалі робимо.

— Не думаєш, що це трішки зарано? — ніякова усмішка засіяла на коралових вустах дівчини, освітлюючи пізній вечір своїм сяйвом.

— Вони моє все. Моя родина. І я хочу, щоб ти була її частинкою, — чомусь говорив уривчасто. З нею мене то несло розповісти про всі найдурніші ситуації в житті, то заледве вимовляв слова. Дивина якась.

— Але все ж. Ми тільки зустрілися, — завагалася дівчина, але не встигла вона договорити, як пролунав глухий звук, немов від вибуху, що водночас з вібраціями, змусив ввімкнутися сигналізації автомобілів.

Іра на мить присіла, автоматично закриваючи мене. Дивна мить турботи, яку мав проявити я. Адже нас змалку вчили захищати жінок, а тут Іра прикриває мене собою… Хоч водночас ця турбота була вкрай приємною. Їй було не байдуже, що буде зі мною. І це чомусь окриляло.

Легка хвиля повітря пробігла по поляні біля сцени, здіймаючи самотні листочки догори. А після цього лиш за хвилину-дві пролунали перші сирени спеціального транспорту.

Зі сторони площі почали сходитися люди. Хтось біг геть, інші ж навпаки — шукали щось очима. Збирався натовп роззяв, яким би було на що подивитися. Страх і цікавість змішалися в одне ціле, створюючи хаос. І не знаю, що там було, але я мав бути там, бо… Готель, до якого ми йшли з Ірою, знаходився саме в тому напрямку. А в ньому були хлопці…

— Вибач, я маю йти, — холодно промовив, намагаючись не видавати страху. А мозок вперто боровся з тим, щоб не уявляти найгіршого. — Можливо, потрібна моя допомога. Я маю-маю…

— Я буду поруч, — твердо промовила дівчина, дивлячись мені прямісінько у вічі.

— Але це може бути небезпечно!

— Це мене ніколи не лякало, — Іра була як ніколи серйозною і ця її непохитність мала якусь дивну заспокійливу дію. Давала відчуття, ніби все добре. Хлопці в порядку й взагалі ніхто не постраждав.

І ми побігли. Швидко, як тільки могли. Хоч і залишалося не так багато відстані, щоб її подолати.

Здавалося, з кожним кроком ми бачили все більше й все важче було продиратися крізь людей, що роєм зібралися прямісінько на безпечній відстані від готелю, з якого досі час від часу сипалися осколки та валив дим. Пожежники працювали на славу, але було важко впоратися з цілим поверхом величезної будівлі. Тим самим, де був наш номер.

— Там…там… — не міг промовити, важко дихаючи. Нервозність зашкалювала. А ще й цей клятий дим, що немов почав переслідувати нас. Вкрай важко було дихати.

— Хлопці були там? — я дивувався металу в голосі Іри. Здавалося, за секунди з чуйної та люблячої дівчини вона перетворилася в якогось робота, вимкнувши всі свої відчуття.

Лиш кивнув, дивуючись змінам і в зовнішності дівчини. Здавалося, що до цього ніжна красуня перетворилася в якогось спец призначенця зі своєю дивною тенісною ракеткою в руці. До чого вона взагалі була й звідки опинилася тут — гадки не мав. За увесь цей час не бачив у неї нічого, куди міг би поміститися цей інвентар.

— Вони…вони, — хотів заговорити, але не міг. Сльози душили зсередини. Я не міг їх втратити!

— Все буде добре, — Іра міцно-міцно обійняла мене й ми просто мовчали. Довго-довго, наскільки взагалі могли.