Розділ 20. Особлива

Іра

— То що скажеш? — він дивився мені прямісінько у вічі, а я буквально тонула в його, хоч вагання рвало мою душу на шмаття.

Сказати Дімі, що я прийшла на його концерт, хоч гадки не мала, ні хто він такий, ні в якому гурті? Що ні разу не чула їх творчості? Що я тут взагалі просто випадково, бо завжди була надто відповідальна?! Зізнатися, що не можу так просто відпустити якусь роботу, бо вона для мене важлива? Розповісти, що настільки все близько сприймаю до серця, що й він почав займати там важливе місце? Поділитися, що це може бути щось зовсім інше, аніж робота, але я й сама ніколи не вміла розбиратися у власних почуттях?

Ось це й завжди лякало всіх довкола. Ніхто не любить надто правильних людей, що живуть це життя з таємницями та почати приховують зовсім різні речі від кожного з них. А що буде, якщо всі ці особи зустрінуться? В мене напевно що зірвало б дах. Або й ні. Адже я завжди могла сховатися за чарівної посмішкою й просто все звести на жарт. Адже це значно простіше, ніж хвилювати когось й робити своє життя ще складнішим.

— А я… — протягнула, зчіплюючи руки в замок за спиною, як робила, коли страшенно нервувала, але не хотіла, щоб це хтось помітив. — А я особлива.

Посміхнулася, дивлячись на нього. Ну такої відповіді він дійсно не чекав. На мить навіть застиг, зариваючись рукою в своє навмисне ідеально укладене волосся. А тоді його вуста розтягнулися в посмішці, що скрасила його похмурий образ співака-серцеїда.

— Ну і в чому ж твоя унікальність? — хитро примружився, окидуючи мене поглядом, ніби я була картиною з підписом у якійсь рамочці, де пояснювалося все.

— А це можеш побачити тільки ти, — підморгнула та скориставшись його легкою розгубленістю, пірнула Дімі під руку й поволі почала відводити його подалі від закулісся, де Кремінь стежив, щоб ніхто з організаторів виступу навіть не пискнув. Подумати тільки — довіряти тим, кого так легко можна підкупити…

Діма, звісно, був зовсім не проти. Ба більше, злегка пригорнув мене до себе, несподівано скидаючи свою шкіряну куртку та вкриваючи мої плечі. На мить завмерла, здивовано дивлячись на нього, а тоді з вдячністю прийняла невеличкий жест ввічливості та турботи, якого чомусь ніколи не отримувала ні від кого раніше. Невже я настільки не вміла вибирати людей, що лиш той, хто опинився поруч через роботу — був єдиним, хто заслуговував на мою увагу… Бо це якось зовсім не весело.

— А ти, виявляється, не такий вже й поганий, як хочеш це показати в соціальних мережах, — навіщось прошепотіла я, відчуваючи, як мої щоки палають.

Діма засміявся, але в його очах я побачила щось більше, ніж просто веселощі.

— А ти, — відповів він, не відводячи погляду від мене, — не така вже й проста, як здаєшся на перший погляд.

— Думаєш, що знаєш мене? — підняла підборіддя вгору, зазираючи йому прямісінько в душу.

— Якщо й ні, то дізнаюсь. Дозволиш?  — навіть не помітила, звідки в його руці з’явилося кільце зі стебла ромашки, клумбочки яких росли неподалік від сцени.

— Лише якщо і я зможу пізнати тебе, — мені також знадобилося не так і багато, щоб склепати такий собі браслетик, що одразу розпався в моїх руках.

— Ось бачиш, тепер ми знаємо, що прикраси робити ти не вмієш, — Діма посміхнувся кутиком рота та не чекаючи мого дозволу, поволі підняв мою праву руку та одягнув кільце прямісінько на безіменний палець.

— А ти в цьому навіть дуже великий майстер, — замилувалася я, хоч хотіла зовсім трішечки пристукнути його за таке нахабство. Хоча… це ж не коштовність, а просто квітка. Таке можна й пробачити та полюбити.

І я була цьому абсолютно не здивована. Діма вмів зачаровувати з першого ж недбало кинутого погляду. З першу акорду. З першого слова чи дії. Він був тією самою людиною, яку я шукала у своїх снах. Тим самим ідеалом, який я собі уявляла, коли мріяла про кохання. І ось він тут, переді мною, одягає мені на палець квітку, сплетену з його ж чарівності.

— Тобі дуже пасує, — прошепотів Діма, не зводячи з мене очей. — Це тобі замість тисячі слів.

Несподівано, я відчула, як мої щоки палають, а серце починає битися швидше. Він був настільки близько, що я могла відчути його тепле дихання на своєму обличчі. Я заплющила очі, насолоджуючись цим моментом.

— Дякую, — просто прошепотіла я у відповідь.

А Діма ж взяв мою руку у свою та ніжно її поцілував. Я відчула, як по моєму тілу пробігають мурашки. Він був настільки ніжним та уважним, що я не могла повірити, що це відбувається насправді. А головне — чому йому взагалі можуть бажати зла? За що таку людину взагалі можна ненавидіти?!

— Знаєш, можливо ми й не знайомі. Вперше зустрілися тільки сьогодні, але… Я хочу бачити тебе на кожному своєму концерті, прогулюватися вечорами опісля них, хочу, щоб ти завжди була поруч зі мною, — прошепотів Діма. — Чомусь одна лиш твоя поява посеред натовпу фанаток робить мене як ніколи щасливим і я готовий віддати все, щоб знову відчути цю мить.

В його голосі було стільки щирості, що я миттю розтанула. Скинула зі свого серця ту льодяну кірку, що мені привили в «Обраних». Забула про одне з небагатьох правил таємного агента: «Не закохуйся в своє завдання, бо воно й погубить тебе». Я також попри все хотіла бути поруч з ним. Можливо, як просто охоронець, а можливо й хтось значно більше. Сама не знала, чого найбільше хотіла в той момент.