Розділ 19. То хто ж ти?

Діма

Тепер навіть жилося чомусь легше. Здавалося б — той же день, той же концерт, та ж атмосфера навколо, але ні — все змінилося. Бо тепер десь там у гущавині людей була вона. Безпосередня Іра з каштановим волоссям та допитливим поглядом, що таїв в собі легку смішинку, що проявлялася на вустах.

Я не міг бачити її обличчя весь час, але відчував її присутність. Енергія дівчини була настільки сильною, що я відчував її навіть на відстані. Уявляв собі, як вона зараз стоїть серед людей. Єдина й неповторна у своїй чорній сукні, що попри простоту була Ірі вкрай до лиця. Я уявляв собі, як вона посміхається, як її нога вистукує ритм, попри те, що вона все ще не танцює. Мені навіть примарювався її сміх. Не просто дівчина з посмішкою на вустах, а цей звук. Розливчастий, дзвінкий та вкрай приємний, неначе мед.

Я відчував, що вона поруч, підтримує мене. І це додавало мені впевненості. Я викаблучувався на сцені як тільки міг, розуміючи, що вона, як ніхто інший, оцінить це. І енергія просто не згасала. Якби міг, витанцьовував би на сцені увесь день, аби вона лиш була серед глядачів. Іра…

Десь позаду на невеликій відстані від сцени почувся шум. Тонкий дзвін, що змінився кількома глухими ударами, які швидше з все віддавали баси з підсилювачів. Але я й не думав про це. Лиш співав собі, вкотре думаючи про неї.

І коли несподівано навіть для мене самого закінчилася остання пісня на біс — натовп шаленів. О так, виступ закоханого музиканта — це щось явно краще за виступ стомленого музиканта. Хоч вони й можуть існувати водночас. От тільки в другому випадку все одно про внутрішній стан соліста ніхто так і не дізнається.

Як от не дізналися зараз, коли концерт завершився й я з якимось гнітючим настроєм подався за сцену. Так-так, той самий я, який нещодавно вже накручував собі в голові події кількарічної давності, думаючи, де ж я міг бачити дівчину. Але це ж абсолютно нормально! Світ вкрай тісний. А те, що вони знайомі з тим фермером чи то просто якось зустрілися в одному місці. Ну й таке буває. Особливо з такими людьми, які постійно в мандрах через роботу, як ось я.

— Дімон, ти сказився? Чому тебе понесло зі сцени? — підлетіли хлопці й закружляли навколо мене, як ті шуліки.

— Та я й сам не знаю, — стенув плечима, дивлячись прямісінько Ярику у вічі. В них аж клекотіла зеленкава мудрість, яку любив з радістю послухати. — Захотілося.

— Невже побачив її? — одразу здогадався Бодька. Що-що, а з цим у нього завжди було все простенько.

— Так, — посмішку знову було не стримати. — Я навіть не знав, куди йду, а ми зустрілися віч-на-віч, як оце зараз стоїмо з вами. Ну доля ж, хіба ні?

— Таки доля, — підхопив Ромчик, але дещо гнітюче. — Під назвою скажена фанатка.

— Ну знову ти за своє, — не стримався я, закочуючи очі. О так, якось дядьку з волоссям до пояса, всьому в татухах з хижаками, що не знімав чорного — трапилася мила дівчина, що мала трішечки проблем головою. — Якби була такою, то це було б одразу видно.

— Ага. Скажи це моєму шраму на зап’ястку й виведеному татуюванню, — хмикнув Ромчик, в якого були свої незакриті гештальти.

— Те, що в тебе був не надто приємний досвід — не означає, що всюди навколо зрада-зрадонька, — промовив, заледве стримуючись, адже те саме татуювання, яке неможливо було залишити — було гарненьким пухкеньким та ще й рожевим поросятком, що зовсім не вписувалося в брутальний імідж друга.

— Ну як знаєш, але я поперед… — Ромчик завис, дивлячись прямо перед собою. — Якщо це вона, то забираю свої слова назад. Всі карти тобі в руки.

— Ну дякую, — посміхнувся, таки озираючись в потрібний бік й завмер.

Іра стояла злегка віддалік від нас, тож на щастя, не чула нашої розмови. Хоч і не було нічого такого, не хотів, щоб дівчина, яка навіть уявлення Ромчика про фанаток перебудувала, почула щось не те. Вона надто чудова задля того, щоб засмучуватися через якісь дурниці.

— Привіт, — так-так, це був найоригінальніший початок розмови, що спав мені на думку.

— Це був крутий виступ, — посміхнулася дівчина.

— Знаю, — ляпнув перше ліпше й тільки потім спохопився, затискаючи долонею рота. — Маєш чудовий вигляд!

— Дякую, ти також нівроку. У тих фанаток аж манія якась — ти маєш стати їх… — вона розсміялася, а мені щось було не так вже й весело.

— А ти не одна з них? — сам не знав, про що конкретно запитував. Вподобання в музиці, чи про більш особисте. Але очікував на відповідь так, ніби від цього залежало моє життя.

Один, два, три… Серце гупало надто лунко. Здавалося, не тільки я чую його. Чотири, п’ять, шість… Воно ж не вистрибне, ні? Я не помру? Хотілося б спершу почути відповідь.

А вона чомусь вперто мовчала. Ніби не знала, що відповісти. Ніби їй було ніяково. Немов соромилася власної відповіді.

— То що скажеш? — не стримався, знову поглянувши прямісінько в її неземні зеленкаві очі.