Розділ 18. Ну ось і зустрілися

Іра

Думала, що не встигну. Бігла просто з усіх сил, вказуючи дорогу Креміню. Той, як  у славних шпигунських фільмах мав стати елементом несподіванки — залетіти через вікно. Я ж знову вдавала трішки п’яненьку покоївку, що випадково помилилася номерами.

— Прибирання номерів! — гучно промовила я, постукавши в двері кілька разів. Зовсім ідентично тому, як робили справжні працівниці цього готелю. Недарма встигла підгледіти це вже не раз.

Проте ніхто так і не відповів.

— Прибирання номерів! — нарочито гучно постукала я й навіщось гикнула та чомусь вирішила повдавати з себе п’яненьку, зашпортнувшись ногами об килим.

Ось тільки, щоб втриматися на ногах довелося дужче надавити на двері. Й заїхати носом прямісінько в калюжу крові, що розповзалася по килиму. Від чоловіка, що лежав горілиць поруч з майже зібраною апаратурою. Розкішний смокінг, накинутий поверх звичайного намордника, який часто вдягали, щоб вдати вигляд сорочки — явно натякав, що з грошима в нього не настільки все ідеально. Та й етикетка з-під костюму також чітко вказувала на те, що чоловік точно збирався повернути його. Як і туфлі зі скотчем на підошвах. Його ж зляканий погляд, так і застиг в очах навічно. Тут одразу було зрозуміло, що щось страшенно налякало чоловіка, але от що? Чи може хто? Та чи за що він поплатився життям?

Погляд мимоволі поповз по кімнаті, вивчаючи місце злочину. Всюди розкидана техніка. До речі, в значно меншій кількості. Ось так-от, похапцем, я не дорахувалася десь трьох ноутбуків. Також не бачила жодних слідів решти людей. Одна пара капців, кілька брудних тарілок та чашка в раковині. І Андрій. Що застиг попід стіною, міцно стискаючи пістолет із заглушкою у руці.

— Що ти робиш? — навіть не знала, підіймати руки, чи що? До кінця навіть не могла зрозуміти, що відбувається навколо. Куди там вирішувати, що, хто і в чому винен та як з цим жити.

Високе чоло Креміня було без єдиної зморшки. Зосереджений погляд та високо підняте підборіддя говорили про те, що він мене може й не бачити, глибокок замислившись про все навколо. Та й взагалі може не розуміти, хто поруч з ним. Небезпечний стан для таємного агента. Але тільки не для Креміня. Якщо буде хоч ризик загрози — його рука вистрелить без жодних вагань. Радше механічно. Але цього буде цілком достатньо.

— Андрій! Що ти зробив?! — трішки перебудувала питання.

Я була далеко не з тих, хто надумував до побаченого, тож картинка перед очима лиш трішки шокувала. Але вона все одно не давала мені розкидати зайвими звинуваченнями. Якщо все було спокійно — я мала почути усіх сторін. Ну, в даній ситуації — лише одну. Й сухі факти. Легкий сморід, що дійшов до мого носа, свідчив, що цей чоловік лежить тут явно більше п’яти чи то десяти хвилин. Отже, це все ж не справа рук Креміня. Та й було б чого йому бруднити руки.

— Його за щось прибрали, але… — невже Кремінь уперше зламався? Аж стало його трішки шкода.

Поки Андрій так і стояв, зависнувши на місці, я кинулася до моніторів. Проте й не очікувала, що без ноутбуків вони будуть чимось більшим, ніж просто шматками металу. Але ось неочікувано під самою їх купою, а точніше під диваном, на який їх звалили, завалявся шмат сцени. Тієї самої, де сьогодні мали виступати хлопці. А на ньому маркерами були чіткі позначення, що й де.

— Вони хочуть напасти на нього сьогодні! — швидко підхопилася, стикаючись тепер вже з абсолютно живучим поглядом очей Кременя.

— Тоді вперед на концерт, — Андрій вже йшов до виходу, коли раптом обернувся до мене. — Ти ж дивилася фільми про тілоохоронців знаменитостей?

— До чого тут це?

— Обов’язково вдягни бронежилет. Сьогодні може бути гаряче, — багатообіцяюче промовив Андрій, вже й сам вибігаючи з номера в сторону виходу, а зовсім не до наших апартаментів з речима.

— А ти?!

— Я завжди в ньому, — посміхнувся Андрій і зникнув, залишаючи мене наодинці в скаженій гонитві до номера та на концерт.

При тому, що увесь цей час мене переслідувала невідступна думка про те, що Яна рано чи пізно таки дізнається, ким працюємо ми обоє. Одному ховатися було набагато легше, але тепер вона точна співставить факти. І втрачати таку чудову подругу, як вона — мені зовсім не хотілося.

*****

Я знала, що вже точно не встигну на початок концерту. Не варто було закидати бронежилет до речей так, щоб його ненароком не побачила Яна. І в результаті витратила на пошуки дорогоцінних десять хвилин. Ще стільки ж, намагаючись знайти щось, що б не розхристалося й не видало, що ж це за така жилетка насправді. Як не дивно, чомусь лише практично траурна сукня з цим впоралася. А підкреслена чорним шкіряним поясом з візерунками та шкірянкою — вона ще й була дуже в тему для такого заходу.

Мчала ж я в своїх високих чорних кедах з утепленням, як скажена. А по дорозі тільки те й робила, що молила всіх навколо про те, щоб я встигла вчасно. Ну або щоб хоча б Андрій зміг завадити зловмисникам.

В результаті ж задихана, проте щаслива, просувалася в натовпі поближче до сцени, до Андрія. Мали перекинутися хоча б парою-трійкою слів про захист виступаючих. А в душі ж скажено раділа, що встигла. Живі. Живий. Співає. І де ж ти тепер? Я ж тільки ось нещодавно бачила тебе на сцені!

— Де ж ти? Де ж ти єєее… — заспівав Діма рівно те, що в мене було на думці. Ну от справді, як можна було так швидко зникнути?