Розділ 17. Закохалася

Іра

Я встигла пошкодувати разів п’ятдесят, що відпустила Андрія. Розриватися між двома номерами в готелі в тому ж вбранні покоївки — виявилося ще тяжче. Лише одна невеличка ніша, де можуть легко помітити та й все на тому. Дивовижно, як я тільки комусь з персоналу не встигла попастися…

Якби він був тут —ми вже цього вечора могли б зробити облаву на тих підозрілих спостерігачів. Чи хоча б щось їм підкинути. Сама ж я одразу проти близько чотирьох чоловіків, які можуть атакувати одночасно — явно не впоралася б. Все ще мала не надто видатні здібності до боротьби.

Раптом телефон задзвонив, повертаючи мене до світу цього. Визиркуючи зі своєї ніші на дві сторони, я на всяк випадок вимкнула навушник прослушки. В мене на тренуваннях кілька разів траплялися казуси на зразок того, що телефон збивав хвилі й доводилося встановлювати все по-новому. А це мені зараз було дійсно ні до чого.

— Привіт, Яно. Вибач, я… — так і не встигла договорити. Ох, коли в подруги нуртували емоції на душі — її було не спинити.

— Ірооо, чому ти мене раніше не познайомила з Андрієм?! — крик по той бік телефону мало мене не оглушив. Одразу видно — людинка щаслива. — Мені вперше не було нудно. Він все говорив і говорив, уявляєш? Я взагалі не люблю мовчати, а тут сиділа й слухала його.

Я тільки було відкрила рота, щоб чи то здивуватися, чи то нагадати подрузі, що досі знаходжуся на роботі. Та й мені було ну взагалі незручно. Але вона продовжила свій монолог.

— В нього такий гарний голос… Уяви собі темний шоколад, що тане на язиці – густий, насичений, з ледь відчутною гірчинкою та водночас невимовно ніжний. Глибокий, оксамитовий, з відтінками мужності та сили. Коли він говорить, здається, що кожна літера вібрує, торкаючись мого серця.

Я аж зависла. Навдивовижу точний опис від подруги, що ніколи то й не вміла передавати почутого, побаченого своїми словами. Що ж він зробив з моєї подруги...

— Іро, ти тут? — продовжувала щебетати Яна. — Я просто не можу повірити, що він такий… такий…

— Який? — не втрималася я, хоча й розуміла, що зараз мене чекає чергова порція захоплених вигуків.

— Ну, він… він як з іншої планети! — вигукнула Яна. — Він такий цікавий, ерудований, з ним так легко спілкуватися. Андрій знає все й про всіх. А його почуття гумору? Я стільки не сміялася за останні роки, скільки за ці два дні, що ми провели разом.

— Скільки? — несподівано вирвалося. Я очікувала лиш перше побачення максимум на кілька годин, але виявляється, в нього було продовження. Ох, після цього хай тільки побачу Андрія з кимось іншим…

— Ми багато гуляли по місту, — розповідала Яна. — Він так багато знає про його історію, мало не кожне дерево та будівлю. І уявляєш — ми зайшли в кав’ярню, щоб просто випити чогось теплого й зігрітися під час прогулянки, а він одразу ж замовив мій улюблений десерт. Звідки він знав? Ти ж нічого не розповідала йому про мене?

— Можливо, не певна. Ми мало спілкувалися не на робочі питання, — промовила я. — Може ти сама якось встигла обмовитися?

— Ні, Іро, я впевнена, що ні, — заперечила Яна. — Я ніколи йому про це не говорила. А потім ми говорили й говорили. Навіть не знаю, скільки годин минуло, але поруч з ним я навіть не думала про сон. Це просто… неймовірно.

Я слухала Яну і розуміла, що вона зараз переживає той самий стан закоханості, який колись переживала і я. Той стан, коли людина здається тобі ідеальною, коли ти готова слухати її годинами, не відриваючись, коли кожна її фраза викликає у тебе захват. Те відчуття, коли всі думки повсякчас повертаються до нього. Коли говориш про нього й не замовкаєш. І зникають будь-які бар’єри. Ви лише познайомилися, а для тебе він вже найбільший скарб і тема, до якої зводяться всі розмови.

— Іро, я здається закохалася, — зізналася Яна. — Я знаю, що це звучить смішно, адже ми знайомі всього два дні, але я нічого не можу з собою поробити. Ох, а якби він не поїхав до тебе… Ірочко, ну навіщо ви так багато працюєте?

— Не всім дано дистанційну роботу, Яночко, — посміхнулася я. — Але думаю, що вже зовсім скоро ми обоє повернемося до Києва.

— Ну дивись мені. Не запрацьовуйся там і жени Андрія додому, — одразу ж завзято промовила Яна, викликаючи ще ширшу посмішку на моїх вустах.

— Я дуже рада за тебе, Яно, — щиро промовила, краєм ока побачивши, що хлопці вже покидають номер, щоб їхати на репетицію перед концертом. — Мені вже час. До зустрічі.

— До зустрічі.