Розділ 15. Не одні?

Іра

Я постійно думала про нього. Перед очима постійно пропливали миті з концерту. На них він переважно якраз підіймався на те підвищення. Металеві вставки його куртки зблискували навіть з пам’яті, змушуючи знову протирати очі. Як тоді, коли вогні не давали нічого бачити перед собою.

Він не був особливим. Абсолютно. Середньостатистичний чоловік, яких в одній лишень Україні було тисячі. Тоді чому так запав у душу? Тому що це було моя робота? Можливо. Тому що ніяк не могла зрозуміти, як він взагалі знайшов собі ворогів? І це також. Але найбільше мене не покидала думка саме про ті ноти, що зривалися з його вуст.

І коли я вкотре під виглядом покоївки пробралася до їхнього номера у Львові, то не могла ніяк хоч на крок відступити від дверей. Шумоізоляція була надзвичайною, але саме біля входу можна було почути легкі удари барабанів, соло гітариста, бас на задньому плані та нарешті його. Він вмів лиш кількома фразами підкорити душу. І я просто зависала біля дверей, не в змозі поворухнутися.

Звісно, рівно доти, поки справжні покоївки не проходили повз. Але й зникаючи ненадовго, я поверталася знову й знову. Кремінь же мав приїхати лиш за годину до початку концерту, тож відповідальність за життя хлопців цілком і повністю лягла на мої плечі. Але це навпаки бадьорило, особливо після розмови, що була між нами.

— Ти впевнений, що воно того варте? — промовила, поглядаючи як Кремінь пакує свої валізи.

— Я ж обіцяв. Хто грозився мене прибити, якщо не піду на це побачення? — посміхнувся він такою щирою посмішкою, що я відпустила б його й так без зволікань. Та ще й заради такого благого діла. Якби не хлопці…

— А якщо на них нападуть знову?

— Це не схоже на їх почерк, — задумливо промовив Андрій. — Покищо вони намагаються виставити все так, ніби це нещасний випадок. А в найкращому готелі рідко щось може піти не так.

— Але все ж… Нічого не виключено. Раптом в них там якісь дедлайни чи що…

— Як ти собі взагалі уявляєш роботу кілера? — Кремінь зиркнув на мене, натягуючи на спину наплічник. По його вигляду було явно, що я змолола дурницю.

— Ну…вони явно не працюють з восьмої до сімнадцятої, — назвала буквально перше, що спадало на думку. Хоч це було реально смішно.

— Дуже багаті знання, — поаплодував Андрій, насмішкувато схиляючи голову в знак поваги. — Повір, в даному випадку ми ще маємо чимало часу. Було б це навпаки — ми разом з хлопцями покоїлися б десь у тому закинутому ангарі. Діма насолив комусь, але ця людина дуже й дуже розумна. Тому просто не підставлятиметься. Та й загроза для неї непряма. Здається, просто хочуть прибрати свідка, але чого саме?

— Ну сподіваюсь встигнемо з’ясувати, — поглянула у синяву його очей, трішки розслабившись. А коли ж поглянула на годинник — почала штурхати його до виходу, одразу ж помічаючи скільки часу той працює над своїм тілом. — Давай вже їдь, а то Яна не терпітиме запізнень. Хоча будь готовий, що вона сама може прийти аж за годину назначеного часу.

— Ну то вже…

— Почекаєш, — посміхнулася та помахала прощавай, хряпнувши після цього дверима.

Музика за дверима лиш гучнішала. Проте я не відходила. Навпаки — спиною притулилася до дверей, вслухаючись до найменших звуків. Проте чим довше стояла, тим краще розуміла, що наразі чую мелодію пісні значно краще з того боку коридору. А точніше чула, коли з одного з номерів вийшов якийсь чоловік і пішов вниз по сходах.

Швидко дістала з-за спини ракетку, поки що не перетворюючи її візуально на повноцінну зброю. Це була секундна справа. А ось з’ясувати, що відбувається в тому номері таки було потрібно.

Розтріпавши волосся, трішки мазнула рукою по помаді на губах, щоб не видно було її свіжості. Тіні з повік додала під очі. А легку кофтину скинула з одного з плечей.

Підійшовши до дверей, застукала руків’ям ракетки по дверях. Вже приглушений звук за ними затих і почулися квапливі кроки.

— Що вам треба?

— Прибирання номерів, — усміхнулася, спершись спиною на одвірок та вдавано мало не впала, гарненько охнувши при цьому.

— А ракетка навіщо?

— Бо грати прийшла. Хіба не у вашому номері тут столик для тенісу? — покосилася по кімнату «плаваючим» поглядом, що бачив абсолютно все. А саме — таке ж саме укриття, як і в нас з Кременем. І ці точно прослуховували номер хлопців. — Ой, а що це у вас так багато техніки?

Розмашисто залопотіла віями, гикнувши та одразу прикрила долонею рот. Сюди б ще запаху алкоголю трішки… Взагалі була б ідеально виконана роль.

— Забирайся, нам не до тебе, — відпихнув мене один з бугаїв, закриваючи перед носом двері.

Я ж лише сумно скривилася та спершу похитуючись, а потім вже повноцінною ходою зникла в найближчому коридорі привести себе до ладу. Таку покоївку звідси б точно вигнали, тож мені навіть підозри для моєї несправжньої роботи були непотрібні. Але шпигунку прийняли б на ура, бо хто б ще б зміг підкинути жучка до номера тих, хто їх переважно й розкидає. Ось і я трішки собою запишалася.

А тоді сіла в своєму куточку й почала слухати, що ж там говорять, хапаючись за палаючі щоки й чомусь намагаючись стримати своє дихання, ніби вони через нього могли б розпізнати мій жучок.