Розділ 14. Я їх пам'ятаю!

Діма

Ми тусувалися на квартирі вже два дні. Хоча пляшечки з-під ліків та десятки порожніх контейнерів з рештками харчів, що вкривали підлогу готельного номера, були вкрай красномовними. І ніхто з нас так і не підвів свого лінивого заду, щоб зробити хоча б щось. Навіть вкрай чистолюбний Бодька, що вже з тричі встиг відчистити свою барабанну установку з того дня.

— Думаєш, ми готові? — поглянув на Ромчика, що постійно сидів у телефоні, скусуючи нижню губу.

Він так і не почув. Досі щось задумливо гортав, час від час зупиняючись та пробігаючись поглядом по рядках. Що ж там було такого цікавого, що він навіть не звертав уваги на все довкола?

Не довго думаючи, ляснув долонями. Хлопці, що напів сиділи, напів лежали хто де у широчезній вітальні — посхоплювалися зі своїх місць. І всі, як один витріщилися на мене. Гучні звуки, не пов’язані з нашими виступами — досі були якимось таким тригером, що змушував серце тікати в п’яти.

— Винен, — посміхнувся, показово розводячи руками, але хлопці не підтримали мого настрою. Натомість же знову синхронно подивилися на мене вкрай стомленими й вбивчими поглядами. Вирішив трішки змилостивити їх. — Може заграємо?

— Немає настрою, — Бодька відкинувся на спинку крісла, втуплюючись поглядом у стелю.

— Та й мені щось не хочеться грати. Тільки той дурнуватий кашель минувся, — промовив Ярик.

Ромчик же знову промовчав. Лиш тільки те й робив, що вдивлявся у екран телефону, в якому я безпомилково впізнав техніку нашого бенду. А це означало що? Можна вихопити телефон з рук і почитати. Або попросити ще раз. І перший варіант мені більше сподобався. Як і можливість прочитати вголос, судячи з усього повідомлення чи то коментарі наших фанатів.

"Де ваш колишній драйв? Що сталося з музикою?"

"Я розчарований. Ви вже не ті, що раніше".

«Якийсь сльозливий романтик. Краще б соліст пішов геть».

«Нам потрібен запальний рок, а не скімлення».

«Дайте хоч трішки загадки!»

«Я хочу танцювати під вашу музику, а не ридати».

«Їм потрібен новий репертуар, а не ця…»

— Та тихо ти! — не витримав Ярик, кидаючи в мене одноразовою ложкою. — І так вже давно зрозуміли. Подумаєш, один раз скасували концерт. Вже вирішили поливати брудом. Фанати називається…

— Перенесли, — прогугнявів збоку Бодька.

— Як же це бісить!

Ярик схопив Ромчикову гітару, що чомусь лежала прямо поруч із ним та різко провів рукою по струнах. Так, що інструмент аж заридав у його руках. Він замовк, наче оглушений сам собою, а тоді заговорив тихо, але з такою люттю, що аж моторошно стало.

— Вони ж самі не розуміють, що чують! Для них це просто звук, музичка на потанцювати. А для нас... Для нас це все! Це наша душа, мрії, життя врешті-решт!

Він знову вдарив по струнах, і цього разу гітара заговорила голосніше, вимогливіше. Ярик грав, немовби хотів вилити назовні весь свій біль, всю свою злість. І в той момент я зрозумів, що він має рацію. Що ми всі маємо рацію.

Ми не просто слухаємо музику. А живемо нею. Відчуваємо її кожною клітинкою свого тіла. І коли хтось намагається це осквернити, ми не можемо мовчати. Ми повинні боротися за неї, як за свою власну душу.

— Давайте вийдемо завтра на сцену і покажемо всім, чого дійсно варті! — промовив Бодька, що за секунду вже сидів за своєю установкою. — А зараз заграймо так, щоб навіть через шумоізоляцію нас почули сусіди!

— Оце я розумію настрій, — посміхнувся, також беручи до рук гітару, як робив це час від часу. — Ну що, погнали?

І ось ми вже сидимо в нашій «репетиційній» кімнаті, де кожен звук відбивається від стін, створюючи неповторну атмосферу. Бодька лупить по барабанах так, що здається, ніби зараз стеля обвалиться. Ярик знову і знову повторює той самий риф, який його колись дратував, але тепер в його грі відчувається не злість, а якийсь азарт. А я... наспівую тексти наших старих пісень.

Сказати чесно? Думав, що таки нічого не вийде. Минуло лиш два дні. Не відновилися. Хтось більш фізично, хтось психологічно. Але музика стала тим самим зарядом енергії, так потрібним всім нам. А ще спокійним забуттям, що допомогло нарешті мені викинути з голови того дурнуватого фермера. Все ж бо думав про те, де я його раніше бачив. Фермера й ту чарівну незнайомку з концерту.

Не знаю де й точно скільки часу тому, але в мене з’явилося якесь відчуття, ніби минуло біля п’яти років. І ні, вони не були десь поруч чи то пак разом. Але точно пов’язані між собою. Нараз це була чи не єдина істина про них обох, яку я знав стовідсотково. І найсмішніше те, що в глибині душі сподівався, що серце незнайомки все ж буде вільне. Хоча з ти фермером у мене дійсно було мало шансів.