Розділ 12. Фермер

Діма

Я навіть не зрозумів, коли ми встигли зневіритися. Все життя думав, що якщо опинюся в настільки загрозливій для себе ситуації — боротимуся до кінця, а по факту чомусь просто сидів долілиць та між нападами кашлю й втиранням сліз — з захватом слухав тріскотіння вогню. Це ж такий недооцінений ритм.

І тут мене накрило. Вогонь з димом навколо мене танцюють свій танок, а я тягнуся до Ярика, забираю його гітару й починаю награвати мелодію їм у ритм. Ну божевільний же, нічого не скажеш. Але у мене в цю мить залишалася тільки музика, тож чом би й ні.

Руки якось самі почали перебирати струни, виводячи сумну, але водночас красиву мелодію. Здавалося, що вогонь розуміє мене, підтримує мою гру, стаючи ще яскравішим та танцюючи усе швидше. Дим клубочився навколо, створюючи химерні візерунки, які нагадували то обличчя знайомих, то тварин, то якісь незрозумілі символи.

Я заплющив очі, повністю поринувши у світ музики. Мені було вже байдуже на все — на вогонь, на дим, на те, що ми тут замкнені. Я просто грав, віддаючи всю свою душу цій мелодії. А тоді, несподівано навіть для самого себе — заспівав.

— Серед ночі темної долаємо страхи. У світлі мрій сміливих знаходимо ми шлях. Крок за кроком йдемо, долаючи вершини. Світ належить нам і в ньому наша сила, — важко було навіть дихати й гадки не мав, як прозвучали дані слова.

А найсмішніше те, що найбільше в цю мить мене чомусь хвилювало те, що ж це, виходить, сьогоднішній виступ буде зірвано. Ні я, ні Ярик, ні Ромчик заспівати вже не зможемо. Горло дерло просто жахливо й скільки ми від цього відходитимемо — гадки не мав. Хоча, головне все ж було взагалі вибратися звідти.

— Крізь хмари темні бачимо ми сонце. Життя нас вчить бути сильнішими знову. Безстрашна віра у кожному із нас. Діамантами стануть наші мрії, — прохрипів, таки замовкаючи.

Хлопці, що було лиш зиркали, раптом підхопили ритм.

— У вогні палаючому серце не згорає, — несподівано озвався Ярик.

— У вирі бурі дух наш не зламається, — тут же підхопив Ромчик.

— Разом ми сила, що вогонь здолає, — завершив Бодька.

Я дивився на них і не міг повірити власним очам. Невже вони й справді зараз співають?

— Світло в темряві завжди знайдеться, — знову озвався Ярик.

— Навіть у пеклі надія лишається, — підхопив Ромчик.

— Віра у диво ніколи не згасає, — завершив Бодька.

І тут мене осінило. Вони…Ні, ми ж не просто співаємо, а віримо в це. Завжди вірили. У те, що доносили до людей на кожному концерті. У те, що врешті сьогодні виберемося звідси. У диво, врешті-решт.  

— Давайте гучніше, — прохрипів я, — нехай наш спів почують навіть там, ззовні. Нехай він стане нашим сигналом SOS.

І ми заспівали. Про те, що не боїмося темряви, нещадного вогню, що віримо у диво. Співали про те, що ми разом, а отже, є надпотужною силою. Наш хор лунав на весь ангар, він розбивався об стіни, мчав крізь вогонь й летів у нічну темряву. І я вірив, що його почують. Ми вірили, що хтось прийде нам на допомогу. Бо це був наш останній шанс. Всі виходи були перекриті й допомога могла бути лиш ззовні.

Ми співали й співали, а вогонь тим часом підбирався все ближче й ближче. Він уже лизав стіни, дихав нам у спини. Здавалося, ще мить — і він поглине нас повністю. Але ми не припиняли. Вірили, що наш спів дійде до адресата.

— Гей, ви там, живі? — раптом двері ангару з гуркотом відчинилися на достатню відстань для того, щоб вибратися звідти.

Ми аж повипадали звідти. Я з Ромчиком під одною рукою та гітарою під іншою. Бодька зі своїми барабанами. І Ярик з Ромчиковою гітарою, яку той так і кинув долілиць.

— Живі! — закричали ми у відповідь.

А я гадки не мав, як подякувати тому фермеру, що випадково зазирнув до нас. Хоч і з кожним поглядом на нього все більше сумнівався в тому, ким наш рятівник був насправді. Ідеально білосніжні нігті, руки без мозолів, костюмчик фермера, ніби щойно з магазинчика. Виглядало все так, ніби він навмисне підготувався до зустрічі з ними. І навіть попри не надто задовільний стан — мені хотілося вірити, що це просто марево після того, як я надихався димом.

— Дуже дякуємо, — першим спромігся промовити Ярик. — Навіть не знаємо, як вам і дякувати.

— Ну, я бачу інструменти, то може б ви мені зіграли? — з посмішкою голівудського актора промовив фермер, знову пробуджуючи мої підозри.

— Вибачай, друже, але не зараз, — Ромчик гучно закашлявся, видаючи хрипи дракона. — Ми трохи не в тій кондиції.

— Але гарантуємо тобі річний абонемент на наші концерти, — одразу ж додав Бодька. — Тільки нам потрібні будуть контакти.

— Ох, я з радістю, — знову зблиснув білосніжною посмішкою фермер. Ну не могли ж свіже повітря та здорова їжа дати такий результат… — Де ж я подів ручку та блокнот?

Чоловік почав ритися в себе в карманах, витягаючи дійсно безглузді речі. Якісь штучки для риболовлі, жувальну гумку й кілька шнурочків, що зблиснули під променями сонця.

— О, знайшов, — посміхнувся фермер, протягуючи Боді блокнот, де попередньо записав свій номер телефону. — Я рідко буваю вдома, тож краще буде просто надіслати інформацію на телефон.