Розділ 11. Штаб-квартира

Іра

Ми вже кілька годин як приїхали до Тернополя, але попри дорогу й ранню годину в пріоритеті був зовсім не сон. Перш за все, ми знайшли орендовану автівку середнього класу, щоб вписуватися в натовп, а тоді вже й поїхали на квартиру штабу. Двокімнатне чудо з двома малесенькими диванчиками й дрібнюсінькою ванною та шафами й столами, заставленими технікою та апаратурою. Хоч і працювала в головному офісі, де такого добра було достатньо — все одно очі просто розбігалися від розмаїття.

— Що ти робиш? — брови поповзли вгору, коли побачила, як Кремінь оглядає повністю всю квартиру на наявність чогось.

— Тебе не навчили, що коли потрапляєш будь-куди — потрібно перевіряти чи немає загрози для тебе?

— Але ж це штаб-квартира!

— Та хоч твоя власна! Ось за цією шторою, хоч як це не банально, міг бути хтось зі зброєю. Ти собі засинаєш на зручному диванчику, а він тебе душить тією ж подушкою уві сні й списує все на природню смерть, — Кремінь наочно показав кожен з етапів, по ходу добряче вдарившись ногою об ніжку стола й мало не скинувши звідти монітор.

— Або не потрібно нікого — ти сам завдаси собі шкоди, — посміхнулася, хоч таки поспішила до холодильника, аби принести лід.

Але не встигла навіть відкрити ручку морозилки, як Андрієва тепла долоня накрила тильну сторону моєї руки. І чомусь лиш потім я помітила дрібнюсіньку металеву нитку з надміцного сплаву, що тягнулася від ручки кудись за холодильник.

— Давай вже обережніше. Я все ж хочу залишитися живим, — Андрій дивився мені прямо у вічі, зупинившись на невеличкій відстані від мене, а тоді поволі відійшов. — Здебільшого у щось, чим ми не користуємося закладається вибухівка. Дуже часто злодії чи ті ж шпигуни чомусь лізуть до холодильників, духовок і тому подібного, тож надалі уважніше придивляйся до них.

— Тут що, взагалі про їжу не подумали? — саме це питання чомусь мене хвилювало найбільше. А зовсім не те, що тільки що я могла стати причиною нашої швидкої загибелі.

— Ми ж сюди не їсти прийшли, — погляд Андрія був таким приреченим, ніби він от щойно змирився з тим, що йому доведеться працювати з малою дитиною. — Тут взагалі мало про що людське подумали. Скоріше, про те, як ефективніше знищити «випадкового гостя».

Він обвів поглядом кімнату, зупинившись на вікні, за яким виднівся шматок сірого неба, оповитого багряними відблисками сонця. Якраз світало.  

— Бачиш оту плівку? — Андрій кивнув на стіну, де тонка матерія ледь-ледь відбивала світло. — Це не звичайні шпалери. Вона поглинає радіохвилі та інші випромінювання. Свого роду фарадеєва клітка. Тут навіть мобільний зв'язок не ловить.

Я підійшла ближче і обережно торкнулася плівки. Вона була холодна і слизька на дотик, нагадувала тонку гуму. Або досить якісну пластикову клійонку.

— І навіщо це? — прошепотіла я.

— Щоб ніхто не міг відслідкувати, що тут відбувається, — відповів Андрій. — Або щоб ніхто не міг дистанційно активувати… скажімо, вибухівку.

Він знову глянув на холодильник, наче перевіряючи, чи не зникла дивна нитка.

— Тут все нашпиговано пастками, — продовжив він. — Тому прошу тебе, будь уважна. І особливо остерігайся побутової техніки. Вона тут не для комфорту.

Він підійшов до столу, заваленого якимись схемами та приладами, і почав їх уважно розглядати. Я ж відчула, як по моїй спині пробіг холодок. Ну не подобалися мені ці холодні стіни, дивна плівка та загрозлива тиша. Ох, пошвидше б звідси вибратися.

— Андрію, це ж твоє ім’я так?

— Одне з, — посміхнувся чоловік, зіткнувшись своїм поглядом зі мною. — Кожен таємний агент має безліч імен.

— І як ти не втрачаєш себе? — питання виникло несподівано навіть для мене самої. Ніби ж прагнула прийти до цієї справи, а зараз почувалася такою розгубленою й невпевненою, що дивувалася сама з себе.

— Навчишся проживати кожного свого персонажа, ніби він і є частинкою тебе й сама побачиш.

Я лише кивнула. В чомусь він мав рацію.

***

Я й не помітила, коли мене похилило в сон. Прокинулася вже від того, як Андрій розмовляв з кимось по телефону. Надзвичайно спокусливим та дещо хрипкуватим тоном, частково фліртуючи й водночас немов проводячи допит, про який знав лише він. Голос його стікав медом, але в кожному слові відчувалася прихована сталь. Я прислухалася, намагаючись розібрати хоч щось, але він говорив напівголосом, обривками фраз, ніби навмисне не давав мені вловити суть.

— …так, звичайно… як скажеш… чекатиму… — промурмотів він, проводячи пальцем по краю столу. Його погляд був спрямований у вікно, але я відчувала, що він бачить не краєвид за склом, а щось зовсім інше, щось, що відбувалося лише в його голові.

Я обережно підвелася з ліжка, намагаючись не створювати шуму. Кімната була наповнена м’яким світлом лампи, але в кутку, де сидів Андрій, згущалися тіні, ніби підкреслюючи його відстороненість.

—…ні, ніхто не знає… це наш маленький секрет… — прошепотів він, і мій мозок одразу ж почав накидати мені сотні теорій того, хто це міг бути. Що за загадкова жінка, чий голос вчувався мені по той бік телефону? Та чому це раптом Андрій фліртує з кимось, коли пообіцяв Яні побачення?!