Розділ 10. Двоє

Іра 

Не встигли ми добряче від’їхати від будинку, як я покосилася на Креміня. Його зосереджене обличчя з нетиповою ямкою на підборідді, гострий ніс, густі брови та навдивовижу довгі вії. Впевнені рухи рук, що чітко спрямовували автівку, допомагаючи тій маневрувати на насиченому шосе, щоб ми могли якомога швидше дістатися до залізничного вокзалу й встигнути на потяг.

— Навіщо ти погодився? — таки не втрималася, одразу ж починаючи з питання, що турбувало мене.

— А як тебе кинути на такому завданні? Ти ж навіть з наставниками ніколи не виходила в поле, а тут сама й така загроза… Сотні людей можуть постраждати. Ти б розуміла це, якби мала більше досвіду, — ніби ні в чому не бувало Андрій відводив тему розмови подалі від Яни.

— А моя подруга також загроза? — одразу ж перейшла до того, про що, власне, запитувала. А ті свої тиради хай почитає комусь іншому. Хоч Яні, наприклад.

— Могла б бути, — злегка посміхнувся Андрій. Ну ось знову — був серйозніше не буває, а при контакті чи просто згадці Яни його крига одразу тане, як під променями весняного сонця.

— Ага, дівчина, яка ніколи не тримала зброю в житті.

— Не забувай, що ще якісь кілька років тому ти сама такою була. А зараз що? Страшно навіть поруч стояти — якщо не в ціль, то повсюди навколо починаєш стріляти.

— Я завжди влучаю в мішень! — одразу стала собі на захист. В мене навіть грамотка є на робочому столі за найкращу прицільність.

— А я сліпий по-твоєму? Був поруч, коли отримали повідомлення про зачистку й що я бачу — поруч на дереві сліди від куль, сама будка також зловила десь дві в металевий дашок. Добре, що хоч в снайпера влучила. Та й те — майже впритул.

— Як три постріли? — на мить я зависла, намагаючись осмислити почуте. —  Хто ще міг стріляти у снайпера? Та ще й настільки невміло?

— Ти?! — скривив подобу посмішки Кремінь, показуючи ряд білосніжних зубів.

— Та кажу ж тобі, що це не моїх рук справа. Я дію чисто.

— Ти взагалі ніяк не дієш. Один раз вийшла і вже повно слідів, — одразу поспішив виправити Кремінь. Его прорвалося чи що. Він же найкращий — має всім тикнути, що, де і як. — І не дивно, що Одісей тебе перевів з обов’язку охоронця в детективи.

— То він знав про це і мовчав? — я на секунду навіть забула, що ми в авто. Хапнула ротом повітря, не вірячи почутому.

— Я, як бачиш, також. Робота у нас така. Потрібно тримати рот на замку, якщо не хочеш спіймати ворожу кулю.

— Не тоді, коли через це може спіймати кулю твій підопічний. Вони ж могли стріляти в мене! — пригадала, як пробиралася тими місцями, щоб підкрастися до снайпера непомітно.

— Думаєш, снайперів було двоє? — це було радше твердження, ніж питання.

— І очевидно в них були різні цілі, — продовжила я.

На поїзд ми таки встигли. Застрибнули всередину рівно за хвилину до того, як провідники залишили свої місця та піднялися сходинками до вагонів. Поїзд рушив майже миттєво й злегка похитуючись, ми зайняли свої місця в експресі, що мав домчати нас до Тернополя навіть раніше за хлопців.

— То чому ти все-таки погодився на пропозицію Яни? — знову запитала я, розуміючи, що тепер відкручуватися й повертатися до робочих питань Кремінь вже не буде. Надто багато звичайнісіньких людей, що нічого не підозрюють, довкола.

— Чесно? — підняв одну брову Кремінь, поглядаючи на мене блакиттю своїх очей. — Бо це було оригінально.

— Хіба це взагалі реально? За тобою ж стільки дівчат носиться…

— І всі звертають увагу лиш на зовнішність, — дещо розчаровано хмикнув Андрій.

— Ну знаєш, якби в мене були такі дані, то було б як мінімум простіше. Всі навколо тебе аж навшпиньки бігають, аби лиш догодити.

— А вона ні, — посміхнувся Кремінь. Ну от вже точно після потоку такої щирості не можу більше так його називати. — Їй було байдуже, що подумаю я, як виглядає вона. Я ж бо таки помітив ті спортивки. Та й подруга твоя зовсім не до мене бігла — за тебе хвилювалася. Пхаєшся незаплановано з якимось незнайомим мужиком. Ось і вибігла.

— Це ти ще Янки не знаєш!

— Чому ж? В неї все написано в її грозових очах, — одразу відповів Андрій, дивлячись ніби перед собою, але в нікуди. — Вона хотіла тебе захистити, але навіть від самої себе сховала свої ж почуття. Навіть не уявляєш, скільки разів я вже таке бачив.

— І це по-твоєму оригінально?

— Що може бути краще за знайомство, коли ніхто з двох не планує його? — хитро посміхнувся Андрій і замовк, залишаючи мене в роздумах про те, чим насправді була наша зустріч з Дімою.

Чи то пак чим вона буде…