Розділ 9. Вогонь

Діма

— Абрикос.

— Смерека.

— Аліна.

— Абрикосова смерека, чом ростеш ти так далеко. Так далеко від Аліни…— проспівав Ромчик й ми всі дружно залилися реготом.

Писати пісню, зігравши в «Слова» було окремим задоволення. Чудова гра, що могла з легкістю скоротати час й потренувати наші здібності до написання текстів. Бо з музикою ось точно проблем не було.

— Гаразд, генії, — нарешті промовив наш басист Ярик, в якого завжди було на думці одне — грати, грати і ще раз грати. — Може, досить вже ботаніки? Давайте краще до діла.

Він підійшов до свого інструменту, ввімкнув підсилювач. Легке потріскування старих ламп, що оснащували нашу тимчасову репетиційну базу, розітнуло повітря. Бодька задав ритм і Ярик накинув кілька акордів.

— Хлопці, в когось вже є ідеї стосовно того тексту, — несміливо промовив я, дістаючи з чохла свою стару акустичну гітару, що траплялося за особливої нагоди — в моменти, коли я писав пісні. — Не знаю, як вам, але мені здається, що з цього може щось вийти.

Я почав награвати просту мелодію. Пальці легко перебирали струни. Спочатку тихо, майже нечутно, а потім все голосніше й голосніше. Наспівував ті свої нариси з «монстрика». Мелодія була ліричною та трохи меланхолійною, але в ній відчувалась якась прихована енергія. Яка, як мені здавалося, була ідеально підходящою для тексту.

Коли я закінчив, в кімнаті знову запала тиша. Як і тоді, коли я продекламував текст. Всі мовчали, обмінюючись поглядами і я чекав нової істерики, вибуху сміху. Бодай чогось, але хлопці ніби були не зі мною, а десь далеко. У своєму власному світі —  світі музики.

— Ну як? — з хвилюванням запитав я.

— Чудово, — коротко відповів Ярик. — Просто чудово.

— Мені теж подобається, — додав Ромчик. — Тут є потенціал.

— Слухайте, а давайте спробуємо додати сюди трохи драйву, — запропонував Бодька, беручи до рук свої барабанні палички. — Щось таке…більш ритмічне.

Він почав відбивати чіткий ритм, спочатку повільний, а потім поступово прискорюючись. Мелодія зазвучала зовсім по-новому, набула сили та виразності. Більше нагадуючи вже звичні нам треки, а не дурнуваті балади, що тільки й лізли на думку.

Ми грали і грали, імпровізуючи, додаючи нові елементи, змінюючи аранжування. Музика лилася з нас, як з переповненої чаші. В такі моменти ми відчували себе єдиним цілим, одним організмом, де кожен інструмент був невід'ємною частиною чогось більшого — мелодії.

Була десь п’ята, коли ми нарешті бухнулись на диван, щоб трішки відпочити перед концертом. Стомлені, але натхненні, адже розуміли, що вже сьогодні цей трек оцінять й наші фанати. Хоч для кращих продажів його варто було б спочатку запустити на стрімінгових платформах, але ми завжди обирали спершу перевірити його. Зрозуміти, чи взагалі воно того варте й… Мені вперше було до цього трішки байдуже.

Дівчина засіла в голові явно надовго. Щоб не відпускати навіть на секунду, ніби яка ревнивиця. Хоч вона була навіть не справжньою. Така собі моя ментальна примара тієї красуні, що бачив на концерті. Цікаво, чи буде вона дивитися виступ сьогодні? Чи зрозуміє, що пісня насправді то про неї?

— Ви відчуваєте це запах? — раптом промовив Ромчик, підхоплюючись зі свого місця.

— Пахне смаленим, — погодився Бодька.

— Ми точно запалимо, — Ярик був у своєму репертуарі — по вуха в музиці. Він геть не розумів, що хлопці реально щось винюхують.

— Вогонь! — скрикнув Ромчик, повертаючись до нас, що пішов за запахом в найдальший кут, якого нам майже не було видно.

— Якого… — Бодька схопився до своїх барабанів та потягнув їх до виходу, разом з допомогою Ярика, що закинув собі за спину гітару. Останньому вже було не до смішок.

Ми з Ромчиком схопили решту й побігли до виходу з приміщення, але двері не піддавалися. Почали бити по металевих воротах, думаючи, що їх просто заклинило, коли знову клацнув замок. Їх явно хтось зачинив.

— Це вже не смішно, народ. Зізнавайтеся, чиїх це рук справа, — не витримав Ромчик, поглядаючи прямісінько в обличчя товаришам.

— Та коли? Ми ж увесь час були разом, — втрутився Ярик та сам спробував вибити ті довбані двері. — Міцна зараза!

— Агов, рятуйте! Допоможіть! — ну а що, не міг же я не спробувати?

— Дім, ми ж навмисне обирали віддалене місце, щоб нас ніхто не знайшов, — Бодя мав рацію, але не здаватися ж.

Вогонь все розростався, але ми й так заледве могли дихати. Дим нестерпно опікав легені, заважаючи мислити тверезо. Ми почали молотити по всіх стінах чим попало, поки Ярик безуспішно вовтузився із замком.

Відчай наростав з кожною секундою. Жар ставав нестерпним, відчувалося, як плавиться пластик навколо. Страх паралізував, але інстинкт самозбереження змушував діяти. Я відчув, як по щоці скотилася гаряча крапля – чи то піт, чи то сльоза.

Ярик знову і знову смикав ручку, думаючи, що це змінить хоча б щось. Хлопці почали по черзі, а то й по двоє кидатися на металеві двері. Всі одночасно намагалися верещати про поміч у проміжках між нападами кашлю, які спричиняв їдкий дим.