Розділ 8. Це просто Яна

— Янусю, бувай, — прокричала на всю квартиру, похапцем начіплюючи на плече сумку, хоч сама все ще допаковувала валізу. Ми з Кременем вже й так добряче відставали від хлопців, але думали виграти хоч за рахунок транспорту.

— Ти кудись їдеш? — зі своєї кімнати нашої орендованої квартирки вичалапала вже сонна подруга, що зазвичай лягала приблизно о цій порі. — А як же каток? Ми ж вже кілька місяців туди збираємося.

— Вибач, термінове відрядження, — лиш розвела руками.

— Ох вже ця офісна робота, — закотила очі Яна, скривившись.

— Ну знаєш, те, що ти працюєш дистанційно — не найбільша твоя перевага.

— Знаю-знаю, знову почнеш розповідати, яка там у вас класна атмосфера в офісі. А сама навіть не запросила ні разу! — Яна визирнула у вікно, після того, як почула сигнал автівки з парковки.

— І можливо так і не запрошу, якщо пропущу цей поїзд, — посміхнулася, швиденько обіймаючи подругу.

— А цей чорнявий красунчик часом не до тебе? — Янка на мене навіть уваги не звернула.

— Навіть якщо так, то й що з того? — запитала радше для годиться, адже знала, яке питання прозвучить наступним.

— Ну якщо він не з тобою, то я могла б його запросити і…

— Без питань, — посміхнулася. — Якщо, звісно, він зробить тобі ласку й обере саме твою пропозицію, а не сотні інших, що отримує щодня.

— А я вмію бути наполегливою, — Яна спокусливо закусила губу, а я лише закотила очі й впхнувши до валізи останню кофтину, що прикривала чималенький арсенал з одягу та усіляких шпигунських штуковин, закрила її.

— Все, тепер точно бувай, — помахала рукою й закрила за собою двері.

Але не встигла дочекатися ліфт з нашого десятого поверху, як Яна була вже поруч зі мною. Нафарбована й при параді, хоч ще з хвилинку тому мені здавалося, що це й близько не так. І як тільки встигла…

— І не дивись на мене так. Може під сукнею й спортивні штани, але навіть ти це не одразу зрозуміла.

Я лише хмикнула, вже думаючи, що ж зараз втне Яна.

— Слухай, ну не можу ж я просто так тебе відпустити! — вигукнула вона, заламуючи руки, як героїня турецького серіалу. — Це ж історичний момент! Ти їдеш… куди ти там їдеш? А, неважливо! Головне – без мене! Я маю провести подругу аж до автівки. Та й перевірити, що це за тип з тобою буде їхати. Щось він мені не сподобався. Надто похмурий.

— То ти йдеш зі мною, щоб його розвеселити, — ах, надто важко було стримувати посмішку.

— Ну а то, — Яна навіть мою валізу схопила, типу допомагаючи.

Ох, вже цей Кремінь…

Ми швидше не вийшли, а вискочили з під’їзду. І Яна як кинеться до багажника авто колеги… Я думала, зараз він прикопає і її, і мене та як замахала головою та руками, щоб нічого не робив… Ох, серце забилося, як шалене. Сама забула, як дихати. А Яні що, Яні нічого. Дивиться на Креміня, милується, а сама до його багажника лізе.

— Ну привіт. А мене Яна звуть, — потиснула вона руку Креміню, що застиг в німому здивуванні. Він то хотів забрати валізу з рук дівчини, щоб поставити її до багажника.

— А це… — я вирішила трішки згладити ситуацію й тут зрозуміла, що не знаю ж, як його звати.

— Андрій, — брила м’язів заговорила й несподівано розпливлася в посмішці, що ще більше підкреслювала його ямку на підборідді.

— Приємно, — Яна все ще не відпускала руки чоловіка. Та й він чомусь не намагався звільнитися. — В мене є два питання. По-перше, чи можу я кинути валізу в багажник? А по-друге, не хочеш якось прогулятися, розвіятися разом?

Яна ступила ще кілька кроків до машини, таки відпускаючи, виходить що Андрієву руку. І тут я аж заніміла. Якщо я стільки усіляких штучок беру при тому, що я тільки новачок і не маю багато доступів до усілякого, то скільки ж їх у Креміня? До того ж, де їх везти, як не в багажнику?

Я вже було підбігла до них, збираючись відняти у Яни валізу, коли Андрій і сам зрозумів, що дівчині не варто зазирати до автівки. На диво спокійно, він подав знак вгамуватися і мені, розуміючи, що Яна нічого не знає про іншу сторону мого життя.

— Так, звісно, — промовив Кремінь, явно на рахунок валізи. Але було вже запізно щось уточнювати моторній Яні.

— Тоді в неділю о сьомій біля новенької ярмарки? — швидко протараторила подруга, ніби це був її останній шанс.

А подруга ж сама то ще красуня ого-го. Навіть без прикрас, гарного вбрання та косметики вона виглядала на всі сто. Кажу це як людина, що бачила її, скажімо так, на всіх етапах життя. Від занепаду до розквіту. А волосся… Не знаю, як вона там чаклувала над своїми білявими пасмами, але ті одразу ж скручувалися в такі зачіски, що я й в салоні зробити не могла. І коли б це не було – з самісінького ранку чи щойно знявши шапку — воно завжди лежало такими красивими й гарними хвилями, що всі навколо заздрили. А в першу чергу, ясна річ, я, якій потрібно було добряче повозитися з волоссям.

— Домовилися, — несподівано промовив Андрій та м’яко відсторонивши Яну, натякнув, що нам вже час.

— Тоді до зустрічі, — замахала подруга обома руками, поки я поспішно сідала в машину.