Розділ 6. "Обрані"

Іра

Написавши Яні коротке повідомлення про те, що мене викликали на роботу, я помчала в штаб. Потрібно було негайно повідомити Одісея про снайпера та реальність загрози. До соліста гурту мали приставити когось з агентів, а оскільки він їхав до іншого міста — потрібно було зробити це негайно, щоб до наступного концерту в нього вже був захист.

У штабі панувала звична метушня. Агенти перегукувалися, обговорюючи деталі операцій або тихенько шушукалися між собою та зникали в окремих кабінетах. Телефони дзвонили без упину, утворюючи чудернацькі мелодії, до яких вже всі звикли. А на великому екрані, розташованому на просторій стіні офісу —  відображалися карти міста з мітками та маршрутами.

Я прослизнула повз чергового, чи не вдесяте пред’явивши перепустку, цього разу з додатковими модифікаціями і попрямувала одразу до кабінету шефа, Одісея. Двері були прочинені, і я, не вагаючись, зайшла. Звісно, варто було зробити це зі стуком, але голова вже давно була зайнята іншими речима.

Одісей сидів за своїм столом, заваленим паперами, що були погруповані по різнокольорових теках і розмовляв по телефону. Його суворе обличчя було зосередженим, а голос – твердим і рішучим. Якби не сивина — йому можна було б спокійно дати тих же тридцять років, але всі навколо знали, що чоловіку вже давно за п’ятдесят. Проте це абсолютно не ставало йому на заваді бути в прекрасній формі та продовжувати самовдосконалюватися й вербувати нових агентів. Так він колись знайшов і мене.

Я тихо стала біля дверей, чекаючи, поки він закінчить розмову. А сама нетерпляче переминалася з ноги на ногу під осудливим поглядом наставника. Ох, скільки вже разів він говорив мені про те, що маю контролювати кожен свій найменший м’яз… Одісей був ідеальним зразком цьому — завжди кам’яне обличчя, радів би він чи сумував. І вгадування його емоцій було радше лотереєю, ніж правилом.

Завершивши розмову, Одісей підвів на мене погляд. Його брови злегка піднялися, очікуючи від мене на доповідь. Як і зазвичай, коли він не бажав промовляти безглуздих питань.

— Маю інформацію про потенційну загрозу для… — трішки підійшла до Одісея, набравшись хоробрості. Ніби знайомі з мого вісімнадцятиріччя, а досі душа падає в п’яти, коли потрібно говорити про завдання.

Я не встигла закінчити фразу, як двері відчинилися, і в кабінет зайшов високий чоловік у темному костюмі. Це був Кремінь, один з найкращих наших агентів, відомий своєю холоднокровністю та бездоганною реакцією. Ось він би точно не застиг на концерті та не дав снайперу вистрелити. Ну і Кремінь, як ніхто, зміг би показати себе в рукопашному бою. Я на тренуваннях молилася, щоб мене не поставили з ним у спаринг. Хоч сама досить непогано володіла різними прийомчиками, але могла бути реальним суперником суто для своєї вагової категорії і плюс-мінус десять-двадцять кілограм. А поруч з ним я реально була якоюсь дріботою.

— Одісею, — звернувся Кремінь до керівника, не зважаючи на мою присутність. Здавалося, що поруч з містером ідеальність я була взагалі ніким. Хоча так і вважали всі наші агенти, як тільки бачили блакитноокого красеня з ямкою на підборідді. Ну і нікого поруч. Бо за його масивними плечима мене навіть не було видно, — маємо підтвердження інформації про загрозу для Дмитра Крайового, соліста гурту «Тіні міста». На концерті на нього стався замах.

— Саме тому я тут, — підтвердила я, зібравшись з духом. Адже перебити Кременя — це ще потрібно було вміти. Бо задивитися на нього було дійсно раз плюнути. — Напад був чітко спланований, проте снайпер так і не захотів говорити.

Я розповіла їм про концерт, про підозри щодо снайпера та виклала свої думки стосовно його зброї та дивного гравіювання у формі виноградної лози, що бачила на рукоятці. Цей символ часом зустрічався мені раніше — знак єдності та безсмертя, а от де саме — ніяк не могла пригадати. Ніби хто стер даний уривок з моєї пам’яті.

Кремінь нахмурився, проте все ще був вкрай чарівним. Риси його обличчя ніби загострилися, підкреслюючи ідеальну пропорційність, за якою зазвичай обирають моделей для обкладинок. Одісей, як завжди, залишався непроникним, але я помітила, як ледь помітно стиснулися його губи.

— Виноградна лоза. А це цікаво, — промовив Кремінь, задумливо дивлячись у вікно. — Зазвичай цей символ асоціюється з різними релігійними культами, виноробними гільдіями, і навіть деякими угрупуваннями. Але от її розташування на рукоятці — такого я не бачив ні на півдні, ні на заході. Це щось новеньке.

— Хтось явно намагається підставити інших і вивести нас на хибний слід, — додав Одісей.

Я відчула, як напруга в кімнаті згустилася. Усі розуміли серйозність ситуації. Цей снайпер був не просто черговим злочинцем. Він був частиною чогось більшого, чогось невідомого та потенційно дуже небезпечного. І нам потрібно було якнайшвидше з’ясувати, що це за «щось», перш ніж воно завдасть ще більшої шкоди.

— Фіалко, думаєш, ти вже готова? — Одісей поглянув на мене з ноткою гордості в його погляді. Так схожої на ту, яку проявляють батьки до своїх дітей.

— Я зроблю все, від себе залежне, — урочисто промовила, розуміючи, який зараз насправді відповідальний та важливий момент.

— Кремінь, тоді візьмеш на себе охорону Дмитра Крайового, — несподівано промовив Одісей якраз тоді, коли я збиралася сказати радісне «так».

— А як же я? — підняла на наставника розгублений погляд, у якому, хоч як себе не стримувала, от-от мали почати збиратися сльози.