Розділ 5. Тіні

Діма

Навіть не знаю, скільки я пролежав на подобі ліжка, не в змозі зімкнути очей. Здавалося, готовий був впасти від втоми ще якихось кілька годин тому. Але зараз було вже далеко за північ, а я й досі ловив поглядом, як шторки на вікнах нашого автобуса підсвічуються світлом ліхтарів. І що найсмішніше — бачив там її, в кожній з тих тіней. Тонкий силует довговолосої дівчини з телефоном в руках. Здається, у міражі вона навіть посміхалася… Чи то вже я геть шизонувся...

— Думаєш про ту свою прекрасну незнайомку? — раптом шепнув Ярик, сідаючи поряд зі мною на днище автобуса, вкрите м’яким темно-фіолетовим килимом.

— Можливо так, можливо ні. І що з того? — стенув плечима, хоч найкращий друг навряд чи міг хоч щось побачити. Решта хлопців спали на своїх подобах ліжок, тож світло ніхто й не думав вмикати.

— Та просто… Це все якось нереально. Тільки ти бачив цю дівчину в натовпі фанатів, а потім вона раптом зникає… Та ще й навіть не поворухнулася в такт музиці увесь цей час… Вона або божевільна, або… — Ярик не встиг відповісти. Я одразу ж підскочив, мало не зачепивши друга. Хоч хотів навпаки вчепитися в нього.

— Думаєш, у мене галюни, чи що?! Я придумав цю русяву незнайомку?! — кричав шепотом, а перед моїми очима була вона. Особливо крутилася ця заразна посмішка, що ніби змінювала обличчя дівчини, робила його ще привабливішим, ніж воно було до цього. —  Її довгі локони? Чорну шкіряну куртку, яку вона до останньої хвилини недбало тримала накинутою не плечі?

— Ти ж в курсі, що ти реально мені мало не увесь натовп наших фанаток описуєш? — хмикнув Ярик, швидко знайшовши фото з концерту для підтвердження власних слів. 

— Ану дай, — я одразу потягнувся за телефоном, на якому ми всі по черзі (хоч в основному таки це був Ярик) вели сторінку нашого гурту. Зазумлював кожнісіньке зображення, намагаючись розгледіти її.

— Закохався чи що? — хмикнув Ярик, махнувши на мене рукою. — Тільки телефон на зарядку потім поставиш? Ще контент завтра знімати.

— Угу, — буркнув, відвертаючись до вікна, на шторках поверх якого вже не бачив жодних тіней. Та й дівчина більше не привиджувалася. Знову зникла. Але нічого, зараз я тебе знайду.

Здається, минула чи не година, а досі не побачив фото, де була б вона. Чи то дівчина навмисне уникала сотні камер, чи то вже наш гурт настільки цікавий, але в кадрі були переважно ми й натовп. Здебільшого перші ряді з найвірнішими фанатами, обличчя багатьох з яких були нам вже добре знайомими. Нашими найвідданішими прихильниками, яких часом чув навіть гучніше за гру барабанів.

Але чому ніхто не додумався зняти задні ряди?! Невже нікому не цікаво було, що ж відбувається там? Хоча так, питання безглузде. І...невже? Ні, здалося. Це знову була не вона. Просто якась білявка, на яку впало світло під правильним кутом. Та й ніби фото вже закінчилися. Що за? Невже дійсно галюни накрили через те, що зариваємося з цими турами? Таке раніше не бувало, але все ж починається з чогось…

— Глянь ще у відмітках, — шепнув Ярик та одразу ж засопів собі далі, а я мало не підстрибнув на місці. Точно!

Гарячково знову зайшов до Інсти й почав переглядати всі згадки. Понад сотня відміток не лякала, а навпаки бадьорила. Якби їх було значно менше, то й імовірність би впала, хіба ні? А тепер, дивлячись, як хтось виє, а хтось дуже навіть красиво виводить ноти біля сцени, я знову починав вірити. Та банально відчувати, що не просто зараз знайду її фото, а й профіль дівчини. Одразу ж напишу з запрошенням чи то на концерт, чи то на побачення й зовсім незабаром знову зустріну дівчину. Може не в Києві, а деінде, проте ми ще точно побачимось.

— Ааа! Які вони круті! Ви тільки погляньте на Діму — дивлюся на нього й навіть не чую, що він взагалі співає… — якась фанатка верещала на камеру, щоб її було хоч трохи чути і я вже було хотів перегорнути відео, коли камери почала блукати не лише по людях перед сценою, а пройшлася колом по всіх.

— Вона… — вражено застиг перед телефоном, знову й знову переглядаючи відео фанатки, щоб нарешті зловити потрібний момент і зупинити на тому місці, де з’являється дівчина. — Є!

Навіть не зрозумів, чи викрикнув, чи сказав це вголос, але хлопці спали. А я просто роздивлявся її. Звісно, картинка була не з чітких, але все одно серце закалатало, як навіжене. Я відмотав відео ще раз, потім ще, і ще. Кожен раз, коли камера пропливала повз неї, завмирав, намагаючись запам’ятати кожну деталь.

Вона стояла трохи збоку від сцени, в натовпі, але ніби окремо від нього. Не підспівувала, не танцювала, просто слухала, з ледь помітною посмішкою на вустах, яку не бачив зі сцени. Отже, таки кайфувала, разом з нами, але чому так непоказно? Її волосся, темно-русяве, близьке до чорного, спадало на плечі хвилями, ловлячи відблиски сценічних вогнів. А в її одязі ніби не було нічого особливого, але в той же час… щось в ній чіпляло погляд, не відпускало.

Я зберіг скріншот. Якість була жахлива, пікселі розпливалися, але навіть так можна було розгледіти контури її обличчя. Я наблизив, намагаючись роздивитися очі. Так, здається, зелені. Великі, виразні, з якимось дивним, майже меланхолійним блиском. Вони дивилися кудись в бік сцени, але здавалося, ніби бачили щось набагато глибше, ніж просто виступ нашого гурту.

Раптом мене осінило. Я ж бачив її раніше! Десь… Копаючись в пам’яті, я перебирав в голові обличчя знайомих, випадкових зустрічних, дівчат з університету чи з концертів. Ні, нічого не спадало на думку. Але відчуття було настільки сильним, настільки нав’язливим, що просто не міг його ігнорувати.