Розділ 3. Я хочу бути поруч! З тобою!

Незчувся, як минули повноцінні дві години чистого кайфу. Знову юрмище схвильованих фанатів заволало про пісню «на біс» і я не збирався залишати їх ні з чим. Принаймні не сьогодні, коли я вперше серед фанатів побачив загадкову незнайомку. Короткий кивок хлопцям і площу знову залили акорди гітари. Такий бажаний спокій, після якого наступає хаос. Дивно, як же легко жити на сцені…

— Це точно остання, — шепнув Ромчик і я знову кивнув. Дійсно, вже давно було час згортатися. Але сцена невпинно тримала, а ми не мали якийсь ліміт.

— Коли ти поруч — зникає дивна тінь, повір… Коли ти поруч — запалюється світ, розтоплюється біль, повір… Я поруч! Повір! Життя віддам тобі, аби лиш була ти…у серці. Я поруч! Повір! — співав, а сам не відводив погляду від незнайомки.

Цікаво, що в її думках? Чому знову така серйозна? Байдужа? Та зовсім ні. Я бачу, як нервово тремтить її витончена рука. Ах, точно, втомилася увесь час тримати телефон високо в повітрі. Та й я, м’яко кажучи, зараз суто на адреналіні. Вже знаю, що як тільки зайду в автобус — сповзу на підлогу й як згорнуся гарненько калачиком…

А поки знову стрибнув з невеликого підвищення на сцені, краєм ока зачіплюючись за досить таки надійну колону. І прагнення вилізти на неї раптово пересилило всю втому. Та ще й здавалося як ніколи доцільним. Чи відреагує вона хоч якось? Ахне? Жахнеться? Злякається? Чи зловить таку саму насолоду від пісні, як і я від чергової порції адреналіну?

Ну ось ноги вже й понесли, не залишаючи часу для роздумів. Колона сцени, як та кривувата драбина — спокійно дозволяла дертися вгору, використовуючи всього лише одну руку. В іншій же досі тримав  свій улюблений чорнильний мікрофон. А сам співав пісню, що вже кілька місяців трималася в топ двадцять усіх чартів. Ніби молодий гурт, виступаємо лиш сім років на сцені й стали популярними не так вже й давно, але все ж змогли досягти тієї планки, про яку мріяли з хлопцями ще зі школи. На цілу годину ми були першими в прослуховуваннях на всіх онлайн майданчиках. І хоч там що — раділи як діти.

Як, власне, і я, коли здійнявся над всім тим натовпом й вкотре зрозумів, як багато шанувальників ми встигли знайти за не такий вже довгий час. Площа була всипана танцюючими людьми настільки, що навіть якби хто й хотів, не зміг би не піддатися хвилі. Ось тільки вона вчинила кмітливо — вибравшись на таку собі привілейовану зону — невеличкий столик посеред площі, де була також ще якась дівчина. Здається, блондинка. Світло трішки змазувало кольори, не даючи чіткої картинки. Але байдуже. Хоч би не впала…Впали…

Пісня вже завершувалася, коли почув якийсь тихий та водночас пронизливий свист. Точніше, досить таки відчутний, але заглушений натовпом. Здавалося, він був прямо поруч зі мною. Швидкий, непомітний всіма, окрім мене самого. А потім одразу ж почув дзенькіт удару об колону. Здригнувся, поглянувши на свою чомусь ніби злегка обпалену руку — тоненька цівка крові поволі поповзла біля великого пальця. Десь по його середині. Що за..?

— Життя віддам тобі, аби лише була ти…у серці. Я поруч! — наша пісня "на біс" вже завершувалася, тому вирішив все ж не затримуватися. Та й ситуація з рукою також напружувала. Спершу було схоже на незначну подряпину, але неприємний лоскіт, що з'явився на руці свідчив, що таки все трішки серйозніше. Проте звідки взагалі з'явилася ця подряпина?

Швидко спускався колоною, витримуючи кожну нотку й не збиваючи дихання ані на мить. Як завжди, ідеально. Впевнено. З ноткою легкої вдаваної хрипоти й без задньої думки про егоцентричність. Долав виступ за виступом так легко, ніби робив це все життя, а не кілька разів ще в школі, коли нас відвозили на стадіон з великими баскетбольними кошиками, підтримуваними металевими опорами. Всі до м’ячів — а я дертися нагору. Оце забава була!

Бодька взявся до своїх викрутасів під гру Ярика, яку часом доповнював Ромчик, а я, поки була вільна хвилина схопився обома руками за колону. Якраз вчасно — тільки за кілька секунд вільного падіння, коли нога несподівано зісковзнула під новий дзенькіт колони. Весь натовп ахнув, концентруючи свою увагу на мені, а я навіть не міг поглянути на неї. В її очі. Злякалася? Я не хотів, чесно. Все мало пройти добре. Принаймні мені так здавалося.

— Де ж ти? Де ти єєє?! Я хочу бути поруч! З тобою! — проспівав останні рядки та затих, не вірячи своїм очам.

Дівчини на столику посеред площі вже не було. Виглядав її в запаленому натовпі, намагаючись поглядом вхопитися хоч за щось схоже на її шкіряну куртку чи сірий светр, але це здавалося нереальним. Де ж вона? Чому так швидко зникла? Щось сталося?

Чомусь більше хвилювався за загадкову незнайомку, ніж про себе, свою руку, яка явно була не в порядку. Навіть хлопці встигли це помітити. А я, як якийсь хлопчак, відгороджував всі думки від себе та повертався до неї. Загадкової дівчини, що видерлася на столик та подивилася увесь наш виступ, практично не поворухнувшись. Який же твій секрет, га, незнайомко?

— Дімка, погнали. В нас ще довга дорога попереду, — хлопці м’яко підштовхували мене до виходу, ніби граючи мною в пейнт-бол, а я все ще озирався назад в натовп, що скандував назву нашого гурту «Тіні міста».

— Ви її не бачили? Вона весь виступ простояла незворушно, знімаючи все на камеру, — вирішив спробувати удачу. Ну а раптом?

— Русява, так?

— Красива?

— Так! — аж вибухнув від радості. — Де вона? Ви її десь тут бачите?

— Дім, там увесь натовп такий. Всі як під копірку приходять на виступи суто, щоб відзняти контенту, — не став тягнути Ярик, що завжди говорив по суті.