Розділ 2. Вбивчий погляд

Я взагалі не планувала нікуди виходити, але певні таємні обставини й несподівана пропозиція подруги Яни змінили всі мої плани. Квитки придбані, одяг підготований, голови помиті — отже, все вже визначено. І байдуже, що там дощ. Як для листопада — була навдивовижу тепла погода.

Ніби й орендували двокімнатну квартиру прямо поруч з майданчиком для виступу — жодна з нас гадки не мала, куди взагалі йти. І телефони, як на зло, водили нас колами прямісінько навколо тієї території, де мав би бути концерт. Не GPS, а щось незрозуміле. Хоча, кого це я виню, навряд чи програмка бачила непримітні дверцята синюватого відтінку. Та й звуків музиків, на які ми попрямували, також не чула.

Так і зайшли ми на територію й показували квиточки, все ще тримаючи одну парасольку на двох. Навіть не помічаючи, що поки блукали — дощ вже давно завершився і перехожі час від часу здивувовано позиркували на нас.

— Іро, ау, опускай вже цю парасольку, — гадки не мала, скільки вже разів Яна встигла повторити ці слова, але й байдуже. Це абсолютно вільна країна. 

— Впізнаєш цей трек? — запитала, знову прислухаючись до мелодії, яку точно десь чула й сподівалася, що це саме вона.

— Це з останнього Євробачмюзік? Бо минулорічне я не дивилася. Там Денчика ще не було, — солодкаво зітхнула Яна, пригадуючи свого краша. Чи не єдиного, хто мав ямочки, за якими вона просто сохла.

— Нагадай, чому ми взагалі пішли на цей музичний фестиваль? — посміхнулася, пригадуючи, що подруга взагалі вкрай далека до музики.

— Бо тут будуть класні ігри й можна буде виграти смачненьке або ігристеньке, — Яна була непоправна. Їй би якусь лотерею подавай — тут як тут буде й тягнутиме номерочок.

Я не встигла навіть щось відповісти, як білява Яна швиденько пройшла контроль квитків та подріботіла до велетенського дзеркала, всіяного дрібненькими краплинками. Перший же рух і вона вже красується поруч зі стіжками з сіном, намагаючись зробити вдале фото. Тільки й залишалося, що піти за нею, бо музика затихла, а за програмою до найближчих виступів було години зо три.

— Нагадай, чому ми прийшли сюди так рано? —  важко зітхнула, зиркаючи на годинник. Гурт, власне й потрібен мені, мав бути лиш близько восьмої.

— Бо тоді пропустила б це, — радісно скрикнула Янка, показуючи ковбойського капелюха, що з'явився в неї буквально за секунди. — Уявляєш, їх дарують абсолютно задарма.

— Але ж за квиток ти заплатила втричі більше, ніж могла, купуючи просто цей капелюх, — одразу нагадала я.

— Ну не бурчи… — Яна посміхнулася й підхопивши мене під лікоть, потягнула роздивлятися, що тут взагалі є.

А подивитися дійсно було на що. І механічний бик, і просто лабіринт з різноманітних ігор, і безліч яток з сувенірами. Аж очі розбігалися від суцільного розмаїття  красивих дрібничок чи не за всі гроші світу. Ну вибачайте, але переплачувати в п’ять разів за абсолютно непотрібні мені речі, я таки не була готовою.

— Іро, дивись, — Яна красувалася з сумочкою, просто ідентичну якій бачила в ковбойському серіалі, переглянутому мною зовсім нещодавно.

— Краса, — сама не втримала захопленого погляду. Забираю свої слова назад — щось корисне тут таки було. Бо таку гарнюньку я не бачила ніде раніше.

І майже не картала Яну за чергову легковажну покупку. Навіть сама почала активніше роздивлятися по сторонах, але після чергового погляду на себе, аля «тобі це не по кишені», прискорилася в сторону виходу. Не було ані найменшого бажання комусь доводити, що людина в свої двадцять три може мати таку роботу, про яку мріють всі навколо. І далеко не найменш оплачувану. Хай краще сидять собі на місці й далі відлякують можливих клієнтів.

— Щось не так? — обережно запитала Яна, коли ми мало не вибігли з сувенірної та спинилися біля ігрової зони.

— Та забудь, — лиш відмахнулася я, помічаючи перед собою нарешті вільний тенісний стіл і весь необхідний інвентар. — Пам’ятаєш, я обіцяла тобі матч-реванш?

— Ох, довгенько ж я на нього чекала, — Яна м’яко натякнула, що ми з нею востаннє грали три роки тому, коли поїхали на відпочинок до моря. І це здебільшого була моя вина. Все ж графік в деяких людей не ними ж пишеться.

— То що, граємо? — посміхнулася я й потягнулася до своєї сумочки, в якій завжди було все на будь-які випадки життя.

— Ти що й сюди свою ракетку притягла? — Яна скривилася, бо пам'ятала, як отримала від неї поразку й далеко не один раз.

— Бачиш, не дарма я її всюди тягаю з собою, — посміхнулася, дістаючи свою щасливицю, що мала в собі ще кілька секретиків, про які не знала навіть подруга.

— Три роки, Ірунчик, три роки, — нагадала мені Яна.

Ну так, можливо по-дурному, але може мені з нею спокійніше? Так, мене нервують надто багато речей. Але це професійне, тому все ж я вмію гарно з цим ладнати. Ось наприклад, загострюючи свої всі шість чуттів та заробляючи собі чергове очко.

— Може все ж піддасися? — вже благала Яна, що захопилася грою не менше за мене.

І я вже було хотіла відповісти «ні», коли почула акорди, що ніби занурили мене в абсолютно новий світ, де були тільки ця музика та я. Ось це вже точно чула раніше й якщо мені не зраджує пам’ять, мала бути ближче до сцени. Адже моє завданнячко якраз взяло мікрофон до рук.