Розділ 1. Дівчина в шкіряній куртці

Діма

Вона стояла посеред натовпу, що скандував слова пісні, яку я написав якийсь місяць тому. Коса розпущена, в одній руці тенісна ракетка, а в іншій телефон, що застиг високо у повітрі, знімаючи виступ нашого гурту.  Мабуть, грала з кимось в той момент, коли почула перші акорди. Ох, я б сам спустився до столів та трішки розслабився під звук монотонного постукування м’яча об дерев’яну поверхню та прорезинену сторону ракетки. Але не міг підвести натовп фанатів, на обличчі якого читався суцільний захват.

Чому ж її обличчя було настільки серйозним та водночас суворим? Та й взагалі, звідки взявся цей мало не вбивчий погляд? Невже знайомі? Хм, я б запам’ятав… Можливо в моїй пам’яті не залишалися обличчя всіх фанатів, але власників тих, з ким спілкувався хоч раз, завжди впізнавав з тисячі.

Хто ж ти? Така легка шкіряна куртка, хоч на дворі вже пізній листопад. Замерзла? Навпаки — заледве накидає її на плече. А під нею звичайнісінький сірий светр. Принаймні мені так здається. Все ж натовп заважає розгледіти дівчину краще.

— …забуду тебе, — доспівую слова нашої першої композиції й застрибую на імпровізоване підвищення, під яким ховалася одна з колонок. — Дайте шуму!

Натовп зривається в оваціях. На сцену навіть прилітає якийсь випадковий плюшевий ведмедик, що міг зірватися з рук якоїсь дитини. Але вона навіть не зрушила з місця. Не розімкнула коралові вуста, щоб сказати хоч слово. Так і зависла з високо піднятим телефоном над головою.

Гітарист та бек за сумісництвом, мій найкращий друг Ромчик, розпочав виконувати своє соло, що вело до нашої найпопулярнішої пісні. Знову розпочалася шалена гра світлом, яка на щастя, була спрямована не на нас, а прямісінько в натовп. Здавалося, ну ось той момент, коли можна припинити зйомку й прикрити очі руками. Але ні — незнайомка просто опустила погляд, продовжуючи міцно тримати телефон у руці.

І де тільки в неї було стільки того терпіння та витривалості? Я он, загартований постійними турами, досі втомлююся вистрибувати по дві години з мікрофоном у руці. Та й навіть стояти на цьому імпровізованому підйомі. Мені завжди було простіше витанцьовувати на сцені, по черзі дуркуючи з хлопцями. Особливо сідати поруч з барабанщиком Бодькою та хоч трішки розвантажувати ноги.

Не довго думаючи, зробив сальто назад — свій фірмовий рух, без якого не минав жоден наш концерт. І тут же чомусь знову кинувся на імпровізоване підвищення, де було краще видно її. Побачила? Зробила хоча б щось? О, ніби сподобалося, хоч вона затято цього не видає. Тоді повторимо.

І знову я стрибнув назад, цього разу розуміючи, що краще зараз трішки пройтися по сцені. Нога попереджувально нила, отже приземлення було не настільки вдалим. Дійсно — на тому місці якраз лежав шнур, що вів до колонки. Відкинув його та пробігся біля хлопців і підскочив до Ярика — нашого баса. Також дружбан від бога, якщо чесно. Перший, кого покликав до нашого гурту «Тіні міста» й абсолютно ніколи про це не шкодував.

Він не просто грав – він розмовляв зі своїм інструментом. Його ліва рука пурхала по грифу, наче метелик. Кожен рух був точним, виваженим, але водночас сповненим якоїсь дикої, нестримної енергії. Пальці притискали струни з такою силою, що здавалося, ніби він хоче вичавити з них усю душу. А права рука ж створювала разючий контраст. Вона то м’яко торкалася струн, видобуваючи з них глибокі, оксамитові ноти, то жорстко била по них, створюючи різкі, хльосткі звуки, що пронизували весь зал.

Він вмів дати той самий вайб, якого бракувало мені як глядачу на концертах інших гуртів. І я просто скаженів. На сцені, прямо перед, а точніше разом зі своїми друзями, разом з натовпом, що скандував слова пісень і… Ні, вона досі незворушно стояла, уважно спостерігаючи за нашим виступом та банально лише переклавши телефон в іншу руку. Але тепер в її погляді я бачив, що вона хоче просто закинути смартфон і віддатися ритму. Все одно наше світлове шоу не передасть нормальної картинки через бюджетну камеру. І вона це прекрасно розуміла.

Тоді що стримувало дівчину? Чому вона була така закрита від цього світу?

— Давай, кучерявий! — несподіваний крик фанатки відвернув мою увагу.

— Що? — розгублено перепитав, видивляючись жіночку в натовпі.

Людей дійсно було чимало. Як би не хотів, а не знайшов би ту людину, що викрикнула ці слова. Хоча я навіть не розумів, до чого вони були, тож почувши смішок, що пробігся натовпом, знову поглядом повернувся до неї. А вона… На її обличчі розпливлася просто чудесна щира посмішка. Ну нарешті хоч якась емоція. І це було найкраще, що я сподівався побачити.