Глава 21. Загнана в пастку

МАРК

Серце одразу бʼється аж надто швидко. Я роззираюсь навсебіч. 

—  Адель, куди вона поділась? Це твоїх рук справа? — зиркаю на Лео. — Я вбʼю тебе! Де вона? 

— Була б вона тобі рідною, я б ще зрозумів твої страхи, — Лео відмахується. — Але так, можеш не переживати. Твоя знайда нам не конкурент. Піду, я обираю подарунок для Софі, а ти шукай малу. Або не шукай, — він швидко віддаляється, задоволений собою. 

Мені нема коли набивати йому морду за ці слова. Дивлюсь на вивіски магазинів. Зараз думаю тільки про малу. Щоб з нею все було добре… 

— Адель! — гукаю, пробігаючи повз магазини. 

Люди дивляться на мене, як на придурка, навіть хтось дістає телефон. Але мені все одно. Головне, це знайти її. Бачу вивіску зоомагазину і одразу йду туди. Якщо вона її побачила, то могла піти всередину!

Забігаю в магазин і шукаю її поглядом, але ніде не бачу. 

Продавчиня дивиться на мене спантеличено.

— Ви не бачили тут маленьку дівчинку? Моя донька загубилась. Я загубив її, — слова самі вириваються. Я не граю в якісь ігри, мені дуже страшно за Адель. 

— Дівчинку? Цю? — показує кудись за клітки з шиншилами. — Ваша? 

Бачу малу і одразу йду до неї. Просто обіймаю, стаючи перед нею навпочіпки. Я так в житті ще жодного разу не лякався. Навіть коли на мене був замах перед попередніми виборами.

— Марку? — здивовано питає Адель. — Що сталось? Той дядько пішов? Він бридкий. 

— Більше ніколи не відходь від мене чи мами, якщо пішла кудись з нами, — цілую її в маківку. — Я дуже злякався. 

— Я просто хотіла подивитися на пухнастиків,— нижня губа у неї починає тремтіти, а на очах виступають сльози. — Я так більше не буду… Обіцяю… 

— Добре, — гладжу її по голові. — Пробач, це я не прослідкував. Я сам відволікся. Не плач будь ласка. 

Але вона ще кілька разів схлипує, певно, теж налякана тим, що злякався я. 

— Ти дуже важлива для мене. Я сильно до тебе привʼязався.

— Ти мене любиш? — питає простодушно. І б’є прямо в серце. 

— Люблю, — киваю. І розумію, що це правда. Я не хочу її віддавати Єві, навіть якщо ми не будемо разом. 

— І я тебе люблю, — обіймає тонкими руками мою шию. — Сильно. І маму люблю. І кроликів. 

— І кроликів, — усміхаюсь. — Це схоже на тебе. Не йди більше, будь ласка. Купимо ці смаколики і поїхали додому?

— Ага, — нарешті всміхається. — Мої кролики люблять ось це… 

***

Коли ми їдемо додому, я думаю над багатьма речами. І перша з них — нам з Євою треба принаймні спробувати. Бути дорослими людьми і спробувати щось справжнє. Її ж теж тягне до мене, це не односторонній потяг, я знаю. І малу ми обоє любимо. Все має нормалізуватися. Все може бути добре і правильно.

Просто нам треба говорити одне з одним.

Малій було б добре, якби ми були разом. Думаю, так. Вона вже теж любить мене. Я постараюсь бути хорошим батьком, хай і не рідним. 

— Слухай, Адель, а гіпотетично, ти б хотіла залишитись в цьому будинку не тимчасово? — питаю у малої, коли ми вже завертаємо на нашу вулицю. Розумію, що завернув. Навряд чи вона знає, що таке “гіпотетично”...

— Так.. Я хочу. Ти будеш моїм татом, — але Адель все розуміє, як треба. Дуже розумна дівчинка. — Ми будемо жити всі разом. Годувати кроликів. Гратися. І ви більше не будете сваритися з мамою. 

— Так, не будемо, — киваю. Я маю зізнатись Єві в усьому, що відчуваю. Що страшенно ревную її, що мене тягне до неї, немов магнітом, і що це не просто якийсь фізичний потяг. Що це по-справжньому. Серйозно. 

Подумати тільки, для того, щоб це зрозуміти, треба було загубити малу… Не думав, що так вийде. 

Але коли ми вже підʼїжджаємо до будинку, я бачу на подвірʼї незнайому машину і насуплююсь. Якого біса, хто тут? Сподіваюсь, вона не притягла сюди того стоматолога, бо я йому всі зуби вибʼю у себе вдома… 

ЄВА

Відчуваю себе загнаною в пастку. Заяви Марка, ніби ніж хірурга, зрізали всі ті страхи, що накопичувались в моїй душі всі ці роки. Я так боялась, що він дізнається, хто Адель наспраді. Боялась, що він захоче забрати її собі. 

А потім я дізналась про спадок… Це зараз він каже, що спадщина не має для нього значення. Але як поведе себе, якщо зрозуміє, що спадок майже у нього  в руках? Відбере мою булочку. Він вже готовий це зробити. 

Коли за ними з Аделькою зачиняються двері, я кидаюсь в свою кімнату збирати речі. Я маю втекти звідси. Ми не можемо залишатися і ризикувати далі. 

І ще повинні зробити це непомітно. 

Зупиняюсь, поклавши трусики і футболки. Я не можу йти від нього без плану. Але страх, що він відбере доньку, не дає навіть секунди посидіти на місці. 

Я звісно можу спробувати з ним домовитися, але на скільки мене вистачить? Він же захоче скріпити домовленість. Стає жарко, коли думаю про те, як саме він захоче все це скріплювати. І найгірше, що якась розпусна і дуже погана частина мене цього хоче.

В цю мить в двері звонять. Розумний будинок виводить на панель зображення. Бачу Софі на екрані, і йду відчиняти. Чого від мене хоче ця зміючка? Чи вона до Марка?