Глава 20. “Не треба мене контролювати, я вільна жінка” — "Вільна, та не дуже. Забула, хто ти зараз?"

ЄВА

“Не треба мене контролювати, я вільна жінка”, — пишу Марку у відповідь на його пропозицію.

Мені не подобається, що він повіз кудись Адель. Мала б радіти, що він з нею гуляє, але натомість відчуваю пекучі ревнощі. Це моя булочка! Він не має права так робити. Він мав сидіти і нудитись вдома. А не розважатися. Сподіваюсь, мала хоч винесла йому мозок за цей час. Але насправді Адель не така дитина. Тому надії, що Марк страждав, майже немає. 

"Вільна, та не дуже. Забула, хто ти зараз?"

“Працюю над твоїм рейтингом. Що тебе не влаштовує?”

"Адресу давай. Ми вже сідаємо в машину."

Записую йому голосове.

— Не треба мене забирати. Краще перевір, чи Адель не голодна. А я сама знаю дорогу до твого дому. Бачити тебе настрою у мене немає. 

Артур дивиться на мене зі співчуттям.

— Ревнує? — питає він. — Аб’юзивні чоловіки погана компанія. Якщо хочеш, у мене є гарний адвокат, він може тебе захистити.

— Поки не варто, — уявляю скільки той адвокат коштує. — Та і не такий там аб’юз…

— Ну, скажеш, якщо що я завжди готовий допомогти, — він, здається, навіть трохи засмучений через мою відмову. — Підвезти тебе? 

— Не варто його зараз злити ще дужче. Я ж з водієм, — нагадую. — Тож тримай мене в курсі цього проекту. 

— Може, побачимось в суботу? — пропонує він. — Обговоримо, як все просувається. 

— Зідзвонимось, — зітхаю. — У мене купа обов'язків. На суботу можуть бути плани про які я не знаю. 

Тепло прощаюсь з Артуром і їду додому. Ця зустріч, не дивлячись на спроби Марка все зіпсувати, все одно надихнула мене…

***

Додому ми приїздимо майже одночасно. Адель вся сповнена враженнями. Розповідає про пінгвінів, які пірнали у воду. Я слухаю її, але дивлюсь на похмурого Марка. Не витримую.

— Ти чого такий, як хмара? — питаю. — Невже переживаєш, що я витрачу твої гроші на Артура? Так він до того проекту має опосередковане відношення. Це не його благодійний фонд… 

— Краще б ти в першу чергу подумала про дитину. І на неї витратила. Я ж ніби давав тобі все. Але ти накупила непотрібних прикрас. А одяг у неї малий, — він насуплюється.

— У неї є одяг! — кажу вперто. — Ну може виросла з чогось. Але так і є, діти ростуть…

— Ага, є, — киває. — І подрані страшні панчохи, і страшнюча футболка… Малі штани. Все бачив. Ти не слідкуєш за нею, як слід.

— Ти що перебирав її речі? — червонію від злості. — Ревізію влаштував? Хочеш сказати —  я погана мати? — мене це зачпає ледве не до сліз. Я зі шкіри пнулась, щоб забезпечити Адель всім, поки він розкошував. Але тепер мене звинувачують, що я зберегла всі її речі. Навіть старі і подрані! 

— Просто хотів вивести її в зоопарк, як нормальну людину, не в старому, малому, чи подраному, — він насуплюється. 

— Вона і так “нормальна людина” без твоїх понтів! І так, ми жили бідно, але я ніколи їй не відмовляла ні в чому! — його слова ранять. Мов хльосткі удари по щоках. Але без рук. Мені так боляче все це чути. 

— Вона найкраща. І заслуговує найкращого, — каже Марк. — І ти могла про це подумати, я давав гроші. А ти купила прикраси. Оті до сукні. Про малу взагалі не думала. 

— Тебе так заїло те кольє? Чи я мала прийти, мов бідна родичка без прикрас до твоїх товаришів? 

— Мене заділо, що ти не думаєш про дитину. Що пішла до того мужика, — теж підвищує голос. 

— Не сваріться, — тихо каже Адель. — Марк може купити мені теж кольє… І сукню, як у мами, правда ж?

МАРК
 

— Ти — погана мати, — виривається врешті-решт. Я дуже злюсь за те, що вона ходить з тим стоматологом на зустрічі, ніби вони якась парочка. Ще й фотки виставляє. Мене це прямо вибішує. — Треба було бути з дитиною, а не тринькати гроші. Чужі гроші. 

Єва блідне. І так стискає губи, що вони аж синіють від тиску. Потім манить до себе Адель.

— Доню, —  каже ледве не пошепки. — Іди до мене. Нам треба піднятися на гору…

— Вона не піде, — я обіймаю Адель. — Ми  їдемо в ТЦ, купувати нормальний одяг. 

— Ти загрався в батька! — Єва знову підвищує голос. — Але ця дитини лише моя! Ти їй ніхто! Завжди був ніким! 

У Адельна очах виступають сльози і вона міцніше притискається до мене своїм маленьким тільцем. Ніби шукає захист. 

— Нічого я не загрався. Я казав, що ця дитина буде моєю. Тепер я остаточно вирішив. Я хочу, щоб Адель залишилась. Їй буде краще зі мною. Ти вічно істериш, гуляєш, ніби це все гра. Ми їдемо в магазин, подумай добре, як тобі варто поводитись, Єво. 

— А мама з нами не їде? — питає Адель. 

— Мамі треба заспокоїтись. А ми сходимо в магазин. Купимо речі і щось смачне твоїм кроликам, хочеш? — питаю у малої. 

— Мамо, ти не образишся? Я не довго, — каже Адель до Єви. Зараз вона поводиться значно доросліше, ніж Єва, яка все ще не може опанувати себе. Незрозуміло, що її так вибісило. Але напевно саме те, що я кажу правду. У дитини немає нормального одягу, а вона розважається. І купує прикраси собі. А ще готова тринькати гроші, мої гроші. На "благодійність", а по суті на свого потенційного хахаля.

— Їдь, — каже Єва нарешті. Сідає на  диван. Виглядає так, ніби з неї вичавили повітря. — Ми з Марком потім поговоримо. А зараз тобі треба розважитися і відпочити від цього шуму… 

Ну хоч дитину не стала в це вплутувати, і на тому дякую. Беру Адель за руку і виводжу з будинку…

***

Ми заїжджаємо в ТЦ ненадовго, буквально, щоб купити речей. Я заводжу малу в один дитячий магазин, в якому був найвищий рейтинг і ми просто скупили там майже все, що було її розміру. Я переживав, що вона знову буде вередувати щодо своїх "улюблених" страшненьких футболок, але все проходить добре.

Вона виглядає веселою, але коли ми виходимо з дитячого магазину одягу, то Адель одразу бачить зоомагазин і каже:

— О! Пухнастики! Давай зайдемо! — смикає мене за руку. 

— Добре, зараз зайдемо, — киваю і ми рухаємось до магазину, але раптом я помічаю, як нам назустріч йде той, кого я б не дуже хотів бачити. Насуплююсь, коли мій погляд зустрічається з Лео, чоловіком сестри.