Глава 19. Гнівний смайл

ЄВА

Марк так сильно психує. Це й зрозуміло. Нікому не подобається, коли його тикають носом у власну недосконалість. 

Інша річ, чому мені було так боляче, коли він помчав до тих “буферів”? Коли я вийшла до тітки і вона повідомила, що Марка “терміново викликали в штаб” мені здалось, що серце розірветься від тиску. 

Тільки великими зусиллями не показала їй як мені неприємно. 

Звісно я любила його. Була закохана по самі вуха. І певно, десь в мені ще бережуться ті почуття. І тому так ранить його поведінка. А йому байдуже. Він поліз до мене, не отримав від мене, чого хотів, і помчав до доступної. 

Я ж після цього навіть  в ліжко не змогла лягти. Уявила, як він прийде після тієї дівки, і мені стало так млосно. НІби мене збирались виваляти в помиях. 

Притискаюсь спиною до дверей і розумію, що зараз розридаюсь. Всередині все кипить і смикається… НІби на душі виліз великий болючий прищ. Я не можу залишатися  в будинку після такого. Не можу терпіти його присутність. Він же обов'язково захоче поговорити… А я навіть в очі його брехливі подивитися не можу. Не можу тримати себе в руках. 

Придумую собі якісь справи. І раптом приходить повідомлення від лікаря. 

“Привіт, красуне. Ви все ще розглядаєте питання благодійності? У мене є один цікавий проект, де б дуже пригодилися гроші”, — пише він. 

“Так, Артуре, я все ще готова займатися покращенням чийогось життя”, — відповідаю йому. Чийогось. Тільки не свого чи Марковго. 

"Може, зустрінемось і обговоримо все? Коли буде зручно?"

“Прекрасно. Коли у тебе буде час? Я готова хоч зараз. Бізнес-сніданок, чудова ідея, правда?”

"Давай зараз, давно не бачились, тож навіть краще, що швидше. Знаю одне хороше місце зі смачними сніданками у французькому стилі. Заїхати за тобою, чи відправити адресу?" 

Розмазую сльози, які все ж не стримались і зірвались з очей. Уявляю як Марк психоне, якщо Артур приїде сюди. Погана ідея. Його реакція не вартує того, щоб він заборонив мені виходити з дому. 

“Пиши адресу, я приїду”.

Він присилає геолокацію закладу миттєво. І додає смайлик. 

Швидко роблю макіяж, щоб приховати темні кола. І одягаю щось пристойне, гідне ділового сніданку. Довго одягатися часу не має. 

Спускаюсь вниз. Чую, що Марк шумить в їдальні. Зазираю до нього:

— Приглянь за Адель, вона скоро прокинеться, — кажу холодно. 

— А ти куди? — оглядає мене з ніг до голови, мов сканує своїм пронизливим поглядом. 

— Є справа. Не сумуйте тут без мене.

Йду швидко геть, поки не спинив. І мені начхати, чи були у нього плани, чи ні. Він же хотів гратися в батька? А у батьків є не тільки права а ще і обов'язки. Наприклад посидіти з дитиною, поки інший з батьків зайнятий. До такого Марк, напевно, не готовий. То нехай нарешті вчиться відповідальності. 

Їду на зустріч. Там Артур розповідає про новий онкоцентр, який збираються облаштувати на кошти благодійного фонду. Але грошей як завжди мало, він показує документи, я і справді хочу допомогти цим дітям. Це буде для малозабезпечених дітей, тих, які потребують особливого лікування, і воно не надається в повній мірі державою. 

Паралельно фотографую свій сніданок та нас з Артуром і викладаю допис в соцмережі. Коротко описуючи суть своєї зустрічі і плани. Думаю я зараз стаю медійною персоною і такий допис спонукатиме і інших людей зацікавитись проектом. 

Коли вже фото опубліковані —  від Марка в особисті приходить гнівний смайл… 

МАРК

Адель прокидається одразу, як Єва йде. Я дзвоню помічнику, щоб сьогодні впорались без мене. 

Контролюю, щоб мала вмилась і почистила зубки, а потім ми снідаємо. Сніданок простий, омлет. Ну, Адель не вередує і їсть. Потім я питаю її, чим вона хоче зайнятися, і вона каже, що хоче спочатку погодувати наших кроликів.

— Вони тобі дійсно подобаються, — кажу, коли ми вже біля лабіринту на вулиці і адель подає їм морквинки. — Але, певно, взимку їм тут буде холодно…

— У них такі теплі шубки, —  заперечує мала. — Не замерзнуть. Але якщо їх можна забрати в будинок, щоб не мерзли.., — хитро дивиться на мене. 

— Може, дамо їх хоч на зиму в зоопарк? — запитую з надією. 

— Їх там тигри зʼїдять! Я правда, не була в зоопарку, але тигри там точно є. Правда ж? Ти був в зоопарку? 

— Давно не був, — кажу замислено.

— А підемо? Які там ще тварини живуть? У нас на фермі були гуси і вівці, а ще стара коза Майка… А у сусідки була корова Білка. Але вона зовсім не схожа на білку, така здорова і майже біла, а білки ж вони руді і маленькі… 

Я усміхаюсь. Все ж, не знаю чому, але я дійсно вже вважаю малу своєю. Навіть не уявляю, що буде, коли закінчиться передвиборча кампанія. Треба встигнути довести Єві, що вона мені… Ні, так, ніяких таких думок зараз. Зараз треба думати не про це.

— Хочеш, можемо хоч зараз поїхати? — пропоную їй. — Все одно твоя мама поїхала в справах, тож я свої справи відклав. 

— Хочу! Дуже хочу! — не стримує шаленої радості мала. І це тішить і мене. Виявляється маленьких людей зробити щасливими зовсім просто. 

— Тоді треба переодягнутися в щось зручне, — я чомусь і сам почуваюсь щасливим. — Ти сама впораєшся? Чи треба допомога?

— Я вже доросла, — запевняє Адель. Але скоро я дізнаюсь, що це була дуже самовпевнена заява. “Дорослістю” в її три роки ще і не пахне. З своєї кімнати вона вийшла в одягнутій навиворіт страшній футболці і штанцях, що ледве налізли на її сідниці. 

— Мила, певно, треба пошукати щось ще. Давай все ж разом пошукаємо?

— Ти казав зручне… Ця футболка моя улюблена, — каже, роблячи милий погляд. 

Але я все одно веду її переодягатися. 

Коли вона вже готова, ми йдемо до машини. Беру водія і охоронця, про всяк випадок. Дорога не займає багато часу.

В зоопарку Адель дуже подобається. Ми обходимо все-все, а потім йдемо до контактного зоопарку. Адель тягне туди і мене.