Глава 18. "Що можна підчепити в штабі?" "Штаб тобі не церква!"

ЄВА

Зі мною коїться щось дивне. ТІло повністю відмовляється слухати логіку і розум. Серце б’ється в пришвидшеному темпі, метелики в животі пурхають, легені стискаються, не даючи дихати повними грудьми. Кожен вдих якийсь рвучкий, мов через силу.

Ловлю погляд Марка. Гіпнотизує мене, мов удав кролика. І чорт забирай, в цього мага виходить мене приборкати. Бо вже млію, бажаючи знову відчути його губи. Тапло яке від нього йде. Насолодтися кожною миттю. 

Зараз я не зла і цинічна жінка, яку викинули, мов непотріб, на вулицю. Зараз я знову закохана дівчинка, яка боготворила Марка і була щаслива вже від того, що він на неї глянув. 

Цей стан збудження до тремтіння в кінчиках пальців. Момент, коли тіло зрадило. І готове віддатися Марку. 

Я намагаюсь виглядати впевнено. Але навіть моя рука, яка завмерла над Марковим плечем, злегка тремтить. Щоб приховати це закушую нижню губу. Погляд Марка темнішає. Зіниці розширюються. Він мов хижак, що вловив запах бажаної здобичі. Втягує носом повітря, і схиляється до мене, готовий перехопити контроль над ситуацією…

— Ой! А ви вже вдома? — голос тітки Рози вривається в рожеве марево, що застилає мою свідомість. — А що так рано? Я тільки вклала Адельку спатки. Думала, ви до півночі будете розважатися…

Я відсахуюсь від Марка, втрачаю рівновагу і незграбно падаю на диванчик. 

— Нам не сподобався прийом, — кажу, ховаючи погляд і почервонілі щоки. 

Марк дивиться на тітку невдоволено, хоч і намагається це не надто виказувати.

— Дякую, що посиділи з малою, — каже врешті-решт. 

Я і сама відчуваю болісне розчарування. Але водночас полегшення. І страх перед тим, що мене чекає вночі. Я лякаю сама себе. А не Марк. Тіло може зрадити в будь-яку мить. 

— Я з вами чаю випʼю, — кажу тітці. — Ми ж не вечеряли. А на тому прийомі був такий паскудний фуршет, що я побоялась отруїтися…

— О, я тоді поставлю качку в мікрохвильовку. Замовляли сьогодні з Адель китайську їжу, їй було цікаво їсти паличками, — розповідає тітка. — Марку, ти теж зголоднів? 

— Не те слово, — окидає мене поглядом і я розумію, що він зовсім не про їжу.

По тіло проходить легке тремтіння. Я бачу його голод в погляді. І це лестить. І лякає одночасно. Чи зможе він сам себе спинити? 

— Піду зніму цю сукню, — кажу. — Зачекаєте мене тут? — це тонкий натяк, що його бачити поруч оголена і беззахисна я не хочу. 

— Добре, зачекаємо, — киває тітка Роза. — Ходімо, Марку. 

Я швидко підхоплююсь і йду до сходів. Але помічаю, що Марк йде слідом. В животі закручується новий вузол. Тривога і збудження, які не дають мені мислити логічно. Ми зараз будемо в спальні самі…

— Не варто йти за мною! — кажу різко. — Я хочу побути сама. Хіба не розумієш, що мені неприємна твоя персона? 

Ми все одно заходимо в спальню разом. Марк роздратовано дістає з кишені телефон  і кидає його на ліжко, потім повертається до мене:

— Не треба обманювати, Єво, — наступає, знову підходить ближче. А я відчуваю за спиною стіну, щойно роблю крок назад. 

— Я кажу правду. Мене ти не отримаєш більше, що б не робив! — намагаюсь пірнути під його рукою, він притримує, ми обоє рухаємось в напрямку ліжка. 

Саме в цю мить його телефон оживає. Висвічується імʼя, хоча іменем це назвати важко.

"Анжела Великі Буфера"

Мене мов обдає окропом. Серце б’ється швидко, так що ледь не вистрибує з грудей. І водночас відчуваю такий тиск в грудях, що не можу дихати остаточно. 

Марк насуплюється і відбиває виклик. 

— Я був самотній. Тут нічого такого, — каже на випередження. 

— Ти все ще вільний! — кажу йому вперто. І ця фраза ламає мене зсередини. Але я не можу зараз піддатися своїй слабкості. Бо буде ще гірше. 

Дівка все назвонює, знову. Марк бере телефон і виходить зі спальні… 

МАРК

Бісить, що все трапляється так невчасно. Треба перейменувати купу контактів, беру це собі на замітку. 

Анжелі відписую, що більше в її послугах не потребую, і блокую контакт. Часу і моральних сил терпіти її дзвінки та істерики не маю. 

Але я на взводі… Все майже дійшло до точки неповернення, тієї, якої я так жадав. Не вистачило буквально краплі…

Спускаюсь сходами вниз. Тітка Роза здивовано дивиться на мене. Думаю випити трохи, але в цей момент на телефон приходить інше сповіщення, це глава мого штабу.

"Шефе, у нас тут проблема. Треба, щоб ви підʼїхали, по телефону про таке говорити не можна", — пише він. 

— Щось сталось? — питає тітка Роза. — Ти виглядаєш злим. 

— Терміново викликають в штаб, але злий я не через це, — дивлюсь на сходи. 

— Єва вперта дівчинка, — зітхає тітка. — Але якщо докласти трішки зусиль, її серце відкриється, мов колюча троянда. Але колючки спочатку ранять, так.. 

— Я поїду, дякую ще раз, що посиділи з Адель, — коли думаю про малу, мимоволі усміхаюсь. Я дійсно привʼязався до неї. І це вже давно ніяка не гра. Думаю, я любив її, ніби вона дійсно моя донька. 

— Ой Аделька така хороша дівчинка! Гратися з нею одне задоволення. Ти ж знаєш, мої внуки аж в Канаді, а так хочеться побавитись з малечею, — їй і потеревенити хочеться, це очевидно. Але на мене чекають.