Глава 15. Ніяких чужих чоловічих імен тут

ЄВА

Коли світло згасло і Марк пішов в душ, я влягаюсь в ліжко. Але за мить він вмикає світло у ванній кімнаті. І… В спальні теж світло! Бо чортова скляна перегородка, що відділяє ванну від спальні, виявляється прозорою! 

Я бачу, як Марк спочатку скидає сорочку, оголюючи тренований торс, як м'язи перекочується під шкірою, мов ртуть. У нього рельєфна спина, широка і красива. І видно його так добре, що навіть ямочки на поясниці роздивитися можна. 

Потім знімає штани разом з білизною. Сковтую слину, що зібралась в роті від цього видовища. 

І усвідомлюю. Він увесь час міг бачити, як в душ йду я! Міг і певно дивився! Гад! Пульс ришвидшується. Під ковдрою стає жарко. Я ніби вже відчуваю на собі його хтивий погляд. Але замість обурення відчуваю ще і збудження.

Очі відірвати від подальшого видовища складно. Хоч сам душ і відгороджений ще однією перегородкою з матового скла, але його силует мені все одно добре видно. А я і без повного доступу дуже добре знаю, що там приховується. Я пам’ятаю ті мязи на дотик. Памятаю його сильні руки, які виявилися таким ніжними в ту нашу єдину ніч. 

За ці роки Марк зовсім не набрав ваги. Хіба що плечі стали трохи ширші. Він напевно займається в залі, щоб не втрачати гарну форму. 

Скоро негідник повністю голий виходить за рушником. Обтирає ним краплі води. 

Мені вже важко дихати. Я плавлюсь. І водночас закипаю. Як він міг не сказати про таку особливість своєї спальні? Ну звісно ж щоб мати можливість підглядати за мною! 

Але навіщо йому це? У нього купа жінок, які раді стрибнути до нього  в ліжко. Навряд чи я займаю якесь важливе місце в його системі цінностей. Я просто вдало підвернулась йому під руку саме тоді, коли політика цього вимагала. Ми знали одне одного. У мене є дитина підходящого віку. Він навіть не допускає думки, що Адель може бути справді його. 

Вважає, що робить нам послугу, “визнаючи” її.  Так би мовити, небожитель спустився до смертних. ЗІйшов і осяяв своїм світлом. І заодно пороздивлявся, як  я миюсь в душі. 

Руки самі собою стискаються в кулаки. А невдоволена пристрасть трансофрмується в гнів. 

Уб’ю! Як не вб’ю, то хоч покусаю. Р-р-р!

— Марку! — дивлюсь як цей негідник виходить з ванної. — Ти якому виду смерті віддаєш перевагу? — питаю, загрозливо встаючи з ліжка. — Удушення подушкою? Чи ударом торшера по голові? 

— Можна від сексу, — усміхається. — Типу коли дуже багато, теж можна померти, знала таке? 

— До смерті я тебе тогокати не збираюсь! — хапаю торшер. Незручний. Довгий. Ще і шнур в резетці. Смикаю, щоб вирвати його. — А от цією палицею зараз відмудохаю! Щоб очі твої безстижі більше не робили того, що роблять! 

— Зараз тільки твої очі блукають явно нижче моїх, — він, здається, насміхається з мене, і при цьому виглядає до біса задоволеним собою.

Замахуюсь торшером. Але, авжеж, він його перехоплює. Висмикує з рук, ставить на підлогу і ми опиняємось аж надто близько. А він все так само оголений. Якщо не рахувати маленького рушника на стегнах…

І той мов на зло від активних рухів падає на підлогу. Відчуття таке, що я за крок від інсульту. Вся кров прилила до обличчя.

— Я тобі так цього не залишу, — шиплю Марку в обличчя. 

— Обережно, — тягне мене до себе. — Там тепер скло на підлозі. 

— То пусти мене, я піду на ліжко! Годі мене лапати, збоченець! — в запалі тупцююсь, намагаючись скинути його руки. Але він тримає міцно. Так, що здається я зараз здамся. Моя злість вже  і так наполовину зовсім не злість. Його близькість дурманить мозок, мов отрута… 

МАРК

 Я страшенно хочу її. Мене зводить з розуму все. Кожна дрібниця. І щодня цих дрібниць стає все більше. Навіть коли вона злиться, коли намагається мені протистояти, коли відштовхує, це тільки більше заводить мене… 

От і зараз я ледь тримаюсь, щоб не завалити її на ліжко і не почати цілувати, щоб нарешті скинути цю кляту напругу між нами. 

Але коли роблю крок до ліжка прямо з нею, Єва раптом скрикує:

— Ай! Ти таки мене довів до травми! — дивиться на свою ногу. 

Потім підіймає її — з ступні стирчить уламок скла. 

— Хоч би Адель сюди не зайшла. Де той робот пилосос, коли він справді треба? Їздить десь без діла! Весь в господаря будинку! 

 — Зупинись, — підхоплюю її на руки. Вона цього точно не очікує, бо навіть не встигає заперечити.

Але тому що я майже одразу саджу її на ліжко. Сідаю перед нею навпочіпки і беру ногу в руки:

— Тут скло, треба витягнути, — кажу і легенько смикаю невеличкий уламок. 

— Зараз ще і простирадал будуть в крові. Дай рушник, раз тобі він все одно не потрібний, як і почуття сорому! 

Усміхаюсь. Мені подобається, коли вона така. 

— Спокійно, зараз я все зроблю красиво, — беру рушник і торкаюсь порізу. — Треба принести перекис і бинт. Тут в ванній є, зараз буде. Поки потримай рушник, — встаю і йду до вбиральні прямо в чому мати народила. Я ж бачив той її погляд. Що б не кричала, вона дивилася…

Врешті-решт у вбиральні вдягаю домашні шорти і дістаю з аптечки перекис, ватку та пластир. 

Коли повертаюсь, бачу що Єва роздивляється свою ногу. Ступні у неї красиві, відмічаю автоматично. З маленькими, навіть дещо смішними пальчиками.  

Знову сідаю перед нею і беру маленьку ніжку в руку: