Глава 14. Секрет дверей розкрито?

ЄВА

Мене злить Марк. Просто своєю присутністю. Тим, що сюсюкається з Адель, ніби йому є до неї справа. 

— Я і сама можу почитати казку, —  кажу, несподівано сама для себе. — Марк, напевно, втомився за день.

— Ну мам, —  очі нещасного кошеняти. — Я хочу казку від Марка. І він вже погодився. Я швидко повечеряю, пощищу зубки і вляжусь, обіцяю… 

— Так, я хочу почитати їй, маю право, — каже Марк, зазираючи мені в очі. 

— Ой! Робіть що хочете! — відмахуюсь від них. 

І взагалі, він мене розчарував. Думала буде психвати за зіпсований газон. А тепер ніякого задоволення від цих кролів немає. Одна лише морока. Думаю, чим би його ще зачепити…

— Нам доведеться збільшити штат прислуги, — кажу нарешті. — Бо треба спеціальна людина, яка буде дивитися за кролями. Ну або хоч садівнику доплачувати. Скоро ми їх випустимо в парк, вони будуть бігати, але все одно треба буде залишати їжу.

— Ну ні, ти їх завела, ти і розбирайся, Єво. Ви ж хотіли пухнастиків, а тварини — це відповідальність, — каже повчальним тоном.

— А можна ми заберемо білого в будинок? Він буде зі мною спати? — додає Адель. 

— ЗВісно можна, якщо Марк не проти! — запускаю йому м’яч. Як викрутиться? Погодиться, щоб бути хорошим “татусем” чи ненаважиться? 

— Ні, не можна, Адель. Ви взагалі не забули, що тут ще й собаки? Я не розумію, як вони всі будуть вживатися… Якщо кріль вибіже з дому, його можуть і вбити. 

— А я буду слідкувати, щоб він не вибіг, — продовжує наполягати Адель. — Він буде увесь час зі мною. Обіцяю! 

— Хіба що в клітці. Ходити будинком він без нагляду не буде, — таки здається Марк.

— А давай ти купиш йому повідок? — в голову малої приходить чергова “геніальна” ідея. — Я буду з ним гуляти! 

— Але ж він не собачка тобі. Може, їх взагалі не можна на поводок, — викручується Марк. 

— Що скажеш мам? 

— Здається, я бачила в магазині спеціальні поводки для кроликів, — кажу з посмішкою. Отак, Марку. Я тобі життя полегшувати не збираюсь. Чи ти думав, що грати татуся легко? 

— Ну, будеш гуляти на вулиці з ним, хай. Але якщо з ним щось трапиться, плакатись будеш мамі. Ходімо в будинок… — він дратується, але таки не може відмовити їй остаточно. 

— Ура! — мала сяє від захвату. 

Я теж задволена. Марк ще не уявляє, що його чекає з тим домашнім улюбленцем. І розкидані кругом кругляхи — то найменша біда. У кроликів є зуби і вони дуже люблять ними користуватися… 

Ми повертаємось в будинок, і Адель як і обіцяла накидається на вечерю, кваплячись щвидко з нею впоратись. Аж занадто їй хочеться, щоб казку читав Марк… Сумно. 

— Я консультувалась з твоїм юристом, — кажу, колупаючи свою порцію. В мене апетит пропав. Не знаю чому, але зближення Марка і доньки мене дратує і пригнічує. — Ми обрали клініку для онкохворих, куди ти будеш давати гроші на благодійність. Ти радий? 

— Шалено, — хмикає Марк. — До речі. Ми завтра йдемо на вечірку, ти і я. 

— З якого приводу будеш вигулювати “наречену з нетрів”? — питаю, відкладаючи виделку. Апетит пропав остаточно. 

— Треба показати тебе всім, — знизує плечима. — А що ти думала? Будеш тільки тут сидіти? Інколи треба і обличчям попрацювати, а не тільки псувати мій газон…

Ці слова як мед на серце. Все ж кролики його зачепили. Але він як справжній політик добре тримає покер-фейс. 

— Тоді мені треба дуже багато грошей! — кажу я життєрадісно. — Мені треба сукня, салон, прикраси… Давай картку! І можеш відключити відразу  сповіщення, щоб не хапатись за серце щоразу, як приходитиме повідомлення про витрати! 

МАРК
 

Єва забавляє мене цими своїми фразочками. Думає, що мене може злякати якась там куплена сукня чи прикраси. 

— Мені грошей не шкода. Але я хочу все затверджувати. Хочу, щоб ти виглядала відповідно статусу, але зі смаком, а не просто начепила купу прикрас, як сорока. 

Надуває губи. Таке враження, що це і був її план. 

— Я поїла! — обʼявляє Адель. — Ми йдемо на казку?

— Так, ходімо, — я усміхаюсь і підхоплюю малу на руки, залишаючи Єву на кухні. Здається, цей раунд за мною, і мене це веселить.

Коли приходимо в кімнату, Адель лягає в ліжко. Вона вже в піжамці, бо покупалась до того як. 

Вона киває в сторону книги, на якій намальований зайчик.

Все ж, мати дитину — це, певно, щастя. Ніколи не дивився на це з такого боку. Зазвичай думав про те, що дитина — це клопоти, відповідальність, вкрадений час. Але коли дивився на Адель, то думав про те, що все ж це більше саме щастя. 

—...ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець, — я усміхаюсь малій, яка солодко позіхає.

Рука сама тягнеться погладити її по волоссю. Навіть думаю чмокнути її в щоку, але певно це неправильно. Вона ж не моя дитина. І дійсно може надто привʼязатися…

— Тобі сподобалась казка? — питаю, а на душі стає якось сумно.

— Угу, — підкладає долоню під щічку. — Посиди ще зі мною…

Але очі вже заплюющуються. А дихання стає рівним. 

Все ж не втримуюсь і чмокаю її в щічку. Думаю, що добре, що вона буде вважатись моєю дитиною все життя. В неї тепер все буде добре. А я хочу, щоб в неї все було добре. З такими незвичними думками я і йду до спальні. Коли відчиняю двері, бачу, що Єва мастить руки кремом, задумливо розтираючи його по долонях.