Глава 13. Що за тварі?

ЄВА

Цілий день працюємо з Адель в саду. Їй подобається моя ідея. До того ж привезли кроликів в переносних кліточках. Цілих пять. Всі такі милі, пухнасті в годовані. Проте споба взяти одного на руки виявилась невдалою. Він відбивався ногами, і ледве не подряпав Адель. 

Вирішили, що будемо милуватись ними на відстані. Інша проблема — собаки. Вони вчуяли кролів і здійняли галас на весь вольєр. 

Одним слвоом, я заварила дуже “веселу” кашу. Спокійно в цьому маєтку тепер буде дуже не скоро. І в душі мене це тішило. 

Під вечір готуємо з малою вечерю. Телевізор навіть не вмикаю. Бо відчуваю, що там знову буде якась дурня, що зіпсує апетит. 

НАрешті чую, як заїзджає Маркова машина. Я не знаю, як так відбувається, але на звук його мотору я вже реагую по іншому. ВІдразу пришвидшується пульс і дихання збивається. Хочеться інстинктивно пригладити волосся і поправити одяг. 

— Марк приїхав! Марк! — радіє мала, коли бачить через скляну стіну, як той іде до будинку. 

Мене її радість чомусь дратує. Вона так захопилась чоловіком. 

— Сядь! — вимагаю я. Мабуть, суворіше ніж треба. — Він зараз сам зайде, не варто бігти на зустріч. Ти ж не ручна болонка. 

— А то така “балонка”? 

— Маленька пухнаста собачка.

— Це весело. Я теж хочу бути як маленька пухнаста собачка і ганяти кроликів. Ось так “гав!”...

Всидіти на місці Булочка не може. Все одно зістрибує зі стільчика і носиться по кухні, вдаючи цуценя. Але хоч про Марка не думає. Так здається. Поки він не заходить до нас. 

— Гав! Я твоя собачка! Поглядь мене! — верещить від радості мала і підбігає до нього. 

— Привіт, мала, — він тягнеться до неї і підхоплює на руки, а потім гладить по голові. В його погляді я бачу ніжність. — Ну яка ти собачка? Ти ж дівчинка! 

Мала вдає що обнюхує його. Марк робить те саме у відповідь, і Адель голосно сміється. 

— Лоскотно! — крізь сміх каже вона. 

— А як ти думала, буде не лоскотно? — він теж сміється. — Мені подобається, коли ти зустрічаєш мене з роботи, — в цю мить він переводить погляд на мене. — Коли ви зустрічаєте.

— Пф… Я тебе обнюхувати точно не збираюсь, — кажу у відповідь, щоб приховати своє збентеження. 

— А як щодо обіймів? Ще можу взяти на ручки, — каже він, ставлячи малу на підлогу.

— Там що папараці за вікном, що тебе потягнуло на обіймашки? — занепокоєно дивлюсь на вулицю. Клятий прозорий будинок! Це ж яким збоченцем треба бути, щоб побудувати таке. 

— Я не можу просто захотіти обійняти тебе? — він підходить ближче, небезпечно близько. 

— Навіщо тобі обійматися з “жебрачкою з нетрів” як не для піару? 

— Завтра вийде великий матеріал про нас. Все буде красиво. Я не дам нікому називати тебе жебрачкою, бо бачу, що тебе це зачепило. Але журналісти, вони такі, вони періодично можуть придумувати щось образливе.

— Марку! — мала смикає його за руку. Її втомили наші дорослі розмови. — Ходімо я тобі таке покажу! У нас таке є! Ти не повіриш! Ти таке ще не бачив! 

— Ти мене лякаєш, мала, — він усміхається, беручи її за руку. 

— НІ, це не страшно, — Адель хитро примружується. — Ти ж не боїшся пухнастих тваринок?

— Тваринок? — перепитує. — Яких ще тваринок?

Я зітхаю. 

— Ходімо, зараз все тобі покажемо, — вимикаю духовку і знімаю фартух. — Але май на увазі — ти сам дав дозвіл на це все! 

— Добре, — киває. 

Адель ледве не тягне його на вулицю за будинок, мені ж залишається тільки йти слідом і дратуватися, що моя Булочка повністю віддала свою увагу Марку. Так, він її батько. І в іншій ситуації я б дуже раділа. Але не зараз. Він нас використовує. А Адель цього не розуміє і їй не пояснити цих речей. 

— Ось! — вона широким жестом вказує на переносні клітки з тваринами. Брови у Марка здивовано повзуть в гору… 

МАРК

"Що за тварі?!" — в моїй голові тільки одна ця думка. Вони стрибають по якимось тунелям, великі такі…

Хочеться накричати на Єву. Та стоїть задоволена, бачить, як я закипаю всередині, і кайфує від цього, ніби від дози. 

І я навіть вже розкриваю рота, щоб гримнути, але Адель підходить до клітки і гладить одну з тварюк:

— Марку, іди погладь їх! 

Мені хочеться пустити ці пухнасті мішки з кістками в пічку. Засмажити. А що, зайці — це ж дичина, делікатес. 

—  Не знав, що ви любите мʼясо кроликів, — усміхаюсь і дивлюсь на Єву. — Ти вже готувала дичину? Є досвід?

— Ми не будемо їх їсти! — мала тупцяє ногою. — Нізащо! 

— Але ж це кроляча ферма, — я хитаю головою. — Кролів розводять на мʼясо хіба. 

— Їх розводять бо… бо вони красиві! Глянь які милі! Мам, Марк же не буде їх їсти? — очі наповнюються слізьми. 

— Ми не дамо йому їх їси, авжеж, — відповідає Єва і несхвально дивиться на мене. — Тобі що мяса мало? Це декоративні кролики, а не їжа, Марку. 

— Але нащо вони, якщо їх не їсти… — хмикаю я. — Ну серйозно? 

Єва пильно дивиться на мене. 

— Хтось заводить лепоардів, хтось собак, одним словом того, з ким себе асоціює. Ми з Адель вирішили, що ми зайчики. Тому будеом розводити зайчиків. Щоб милуватися ними і набиратися від них енергії. 

— Це кролі, а не зайці, — я усміхаюсь і підходжу ближче до Єви, а потім шепочу їй на вухо: — Значить, ти асоціюєш себе з кроликом? Бо любиш секс?

— Дурний? Бо я мила, пухнаста і можу відкусити комусь морквину! 

— Я б поглянув, де ти там пухнаста, ніби того разу була не пухнаста, — продовжую дражнити її пошепки. 

— На морквину бронежелет замовив? 

— Якщо любиш з захистом, я не проти, дитина в тебе все одно вже є, — відповідаю впевнено. — Хоча, з таблетками зручніше… 

— Таблетки? Точно! Вже винайшли такі для чоловіків. Як тільки почнеш пити, кажи… Хоча ні — зроби вазектомію, всім тільки легше стане. 

— А що ти маєш проти моїх майбутніх нащадків? Думаєш, вони позіхнуть на спадок твоєї малої? Ми ж ніби про все домовились.