Глава 11. Хто біситься, а хто збентежений...

ЄВА

Марк біситься. Артур збенетежений. Але не подає виду. Замість того рівно відповідає:

— Та мені і не потрібні ваші гроші, пане Сокіл. Як бачите — клініка процвітає, і в мене все гаразд з фінансами.

Я ловлю Марковий погляд. Темніший ночі. Трішки лячно. Бо я таким злим його, здається, ніколи не бачила. Мов хоче мене спалити, а лікаря розтерзати на шматки. І хоч мені страшно, та озумію, що він залежний від мене після того, як зробив наші стосунки публічними. А отже можу насолоджуватися помстою. 

— От і прекрасно, — хмикає. — Єво, поїхали додому. 

— Я вам позвоню, — Артур усміхається мені, і підморгує. — Запитаю, як там наша маленька Булочка. І ви теж телефонуйте. Навіть якщо температури не буде. 

Коли Марк чує ці слова про "булочку", здається, поглядом може спопелити Артура. Але нічого не каже.

Мені теж нічого додати. Тому беру Адель за руку і йду за Марком. По шкірі бігають мурахи. Смикати тигра за вуса така собі ідея. Але його ревнощі мене справді тішать. 

— От і дарма ти відмовився спонсорувати клініку, — кажу йому. — Тут є відділення для онкохворих дітей. Майбутній мер мав би гарно попрацювати в цьому напрямку. Тим більше з твоїми мільйонами. 

— Якщо так хочеш зайнятись благодійністю від мого імені, можеш обрати будь-яку клініку. Нормальну велику, не приватну. І не його, — підтискає губи. 

— Супер! — вдаю ентузіазм. — Завтра ж виділи мені юриста для консультації. Хочу знати, як це краще зробити. Бач, Марку, я дбаю про твою репутацію! Але подяки не видно… 

Саме в цю мить ми різко зупиняємось на узбіччі. Адель, здається заснула. Марк якось дивно усміхається, а потім торкається долонею пасма мого волосся:

— Хочеш подяки? 

— Звісно! — намагаюсь ігнорувати пришвидшений пульс і шум крові у вухах. 

— Добре, — киває і раптом подається вперед. Я вже думаю, що він поцілує мене в губи, на мить навіть заплющую очі, але він торкається губами шкіри десь біля вуха. 

Кисень випаровується, не потрапляючи в легені. Я ціпенію, відчуваючи його тепло і запах. В кров вприскується кінська доза адреналіну. 

— Дякую, — шепоче і одразу відсторонюється, ніби нічого й не трапилось.

— Серйозно? — суміш збентеження, розчарування і злості. — Ти розплачуєшся поцілунками? А за велику послугу може й секс перепаде? — виривається колюче з мене. 

— Якщо хочеш сексу, можна і просто так, без послуги, — хмикає, усміхаючись.

— Я не шукаю жиголо, навіть такого статусного, як ти, — відповідаю йому в тон. — Охолонь. І скористайся порадою про “ручну роботу”. 

— Авжеж, не шукаєш, — знову хмикає і заводить двигун. 

Ми знову повертаємось на дорогу. Машина зривається з місця так, ніби за нами гоняться чорти з пекла. Двигун реве під капотом.

Він кермує, стискаючи кермо лівою рукою. Права ніби сіпається в мій бік. Але зупиняється. Я ж думаю про те, наскільки помилялась зранку тітка Роза. Які йому приємності робити, якщо в нього корона мозок перетиснула? Поцілунок за послугу! Геніально. І бісить.

— Але скажи, якщо ти сприймаєш тіло, як валюту, — не витримую я все ж. — То мені можна за щеплення розрахуватись з Артуром поцілунком в щічку? Може він теж з таких? 

МАРК
 

Вона надто хвилює мене і це здається мені проблемою. Тому вже наступного дня я придумую собі відрядження. Сам організовую поїздку, яка мала статися за тиждень. Мені просто дуже потрібно поїхати кудись і відволіктись. 

З Євою і малою навіть не прощаюсь нормально, бо, на диво, партнер погоджується зустрітись вже завтра, треба їхати в ніч. А коли я приходжу додому, щоб перевдягнутися і взяти щось з собою, Єви з малою взагалі немає вдома. 

Я злюсь. Навіть хочу почати дзвонити і зʼясовувати, де вони. Але не роблю цього. Якщо вона з дитиною, то навряд зробить щось з тим своїм стоматологом. Принаймні, я сподіваюсь на це. 

Збираю речі похапцем, водій приїжджає рівно тоді, коли і має. Я трохи тягну час. Все ж, чомусь хочу побачити її, хочу сказати, що їду, і поглянути на її реакцію. Але вона так і не приходить….

***

Вже коли ми відʼїжджаємо достатньо далеко від міста, вирішую написати їй повідомлення. Сухе і просте. Щоб вона не думала, що я про неї думаю зараз:

"Поїду на пару днів по роботі в Одесу. Якщо кудись їхатимете — беріть водія. Самі з дому не виходьте, ви тепер публічні особи." 

Сподіваюсь, це звучить достатньо холодно і не виказує того факту, що я тупо не хочу, щоб вона бачилась зі стоматологом.

“Як скажеш. У мене є чим займатися”, — приходить так само сухо. 

Я не знаю, чого очікувати від цього "є чим займатися". Але вона принаймні не почала сперечатись за водія, цього достатньо…

***

Роботою себе прямо завалюю. Я так багато і так плідно в такі короткі строки давно не працював. Купа зустрічей, варіантів виходів на людей, які мені треба. Так, мені треба, як майбутньому меру, мати підтримки в різних регіонах, це завжди корисно. 

В перший і другий вечір ледь стримую себе, щоб не написати їй. Але все ж виходить стриматись. Партнери кличуть до бару, але я посилаючись на майбутні вибори, кажу, що нам не варто світитися разом зараз. 

Ще два дні проходять так само в метушні. Вона мені так жодного разу нічого і не написала. 

Тому на пʼятий день, перед тим, як їхати, я сам пишу:

"Буду зранку, десь о сьомій", — коротко і сухо, як вона "любить".

“Гаразд”. І ні слова більше. Їй на мене, здається, начхати. 

Це бісить. Не знаю, чому це так сильно виводить мене з себе. Прошу водія їхати швидше. Мене все дратує…

Але добираємось вже зранку. Кляті партнери в останню ніч вирішили засісти в закритій конференц-залі, щоб хоч там "відсвяткувати" зустріч. Тому я все ще трохи під градусом.

Коли ми заїжджаємо у двір і я виходжу з машини, то бачу гору землі прямо перед будинком. Також на подвір'ї стоїть мініескаватор, якісь будівельні матеріали… І це лише вершина айсбергу. Далі траншеї і знову нарита земля.