Глава 8. Я знаю твою найважливішу проблему...

ЄВА

— Я. Не. Ревную, — по слову чеканить Марк, а сам злиться, бачу, що злиться. І хто зна, чи на лікаря, чи на мене, чи на себе, за ці свої ревнощі.

Віник свій все ще тримає. Колись я б була на сьомому небі від щастя навіть за одну троянду в целофані, куплену ним. Він мені здавався прекрасним принцем. Я засушила б ту квітку і постійно б милувалась нею… Але то було колись. Зараз я порозумнішала. І знаю — квіти не від щирого серця. Хотів похизуватись перед камерами — він це зробив. 

— Ну і добре, що не ревнуєш, — кажу я. — Реквізит можеш прибрати в будинок чи викинь на смітник. Мені байдуже. 

— Сама і викинь, якщо не подобається, — впихує мені в руки букет. — Я його сам обирав. Викидати не буду. Вони твої — хочеш, викидай. 

— Ай! — я беру квіти і відразу заганяю в палець колючку. — Умисно мені колючі вибрав? Щоб був привід до лікаря навідатися? — питаю, дивлячись йому в очі з викликом. 

— Що, хочеш, щоб і тобі про лабубу розповідав? — кривиться. — Такі в тебе тепер смаки на чоловіків? Хоча, який то чоловік? Так, якась пародія. 

— Звісно, він не  зрівняється з величним Марком, який вміє виставляти невинних дівчат за ворота маєтку одразу після…, — осікаюсь, помітивши що Адель уважно слухає нашу перепалку. 

— Моя дружина була… — він теж дивиться на малу. — Що ти очікувала? Яких дій? В такій ситуації…

— Адекватного розслідування, — кажу я. І йду в бік будинку. — Адель ти зі мною, чи побудеш з Марком, поки я не повернусь? Поставлю квіти в воду, поки не зівʼяли. 

— А коли ми спитаємо його про те, про що говорили?! — вона дивиться на мене з очікуванням. — Ну, кролики… 

— Ще не час, — відповідаю я. 

— Які кролики? — одразу перепитує Марк. 

— Забудь, — кидаю йому. — Дурниці. Тобі не варто забивати цим голову. Кролики, зайці, чи ще щось. Зосередься на політиці, — не хочу йому говорити до останнього. Буде йому сюрприз. Бо я на нього все ще дуже зла. За увесь той біль. Зіпсувати його ідеальний газон — дріб’язково, але я дуже хочу цього. 

Швидко ставлю квіти у воду. Вазу на кухні не знайшла. Невідомо, чи вона взагалі тут є. Ну, напевно, має бути, але шукати її по всьому дому я не збираюсь. Тому беру першу-ліпшу каструлю літрів на пʼять. Не вишукано. Але троянди не загинуть. Квіти ж не винні, що їх подарував Марк… 

По дорозі назад в сад роздумую, а як би я реагувала, якби це був букет від Артура. Ну напевно, я б їх більше цінувала. Бо щось подароване від душі завжди цінуєш більше… А я не впевнена, що у Марка душа є взагалі. 

Марк і Адель все ще в саду. Вони, схоже, в щось грають. Хованки? Марк ходить по саду і гукає малу.

— Я тебе все одно знайду, — кричить голосно. 

Виглядає кумедно. Чоловік в дорогому діловому костюмі заглядає під кущі. Я спочатку мимовільно посміхаюсь. Але потім в душу вривається занепокоєння. 

— Вона хоч до собак не пішла? — питаю я, хмурячись.  

— Та я знаю, де вона, — каже неголосно і киває в сторону машини, яку ще не запаркували в гараж.

Це все виглядає по-справжньому. Не для публіки, не для преси. Марк без масок. Сам грає з донькою. В грудях щось болісно стискається. Так воно б і могло бути між нами. Адель би росла в повноцінній сімʼї. І гралась би з татом. Але він вирішив інакше… Інше питання навіщо це йому зараз? 

В мої роздуми вривається гавкіт Маркових собак… 

МАРК

Єва виглядає схвильованою, коли чує гавкіт. Я все ж вирішую "знайти" малу і швидко йду до машини. Єва йде за мною.

Але коли ми заходимо за неї, Адель там немає. 

— Але вона тут була, я її бачив, — кажу дещо розгублено і озираюсь по сторонах. — Вона не могла піти до собак… — додаю, а ноги самі несуть в той бік. Щоб впевнитись.

— Та тебе взагалі до дитини підпускати не можна, як виявилось, — Єва обганяє мене і мчить до вольєра. 

Але коли ми прибігаємо, малої там і сліду нема. 

— Де вона?! — Єва важко дихає. — Які ще небезпеки в тебе в маєтку крім собак і розсипаною всюди отрути?!

— Вона не могла піти далеко… Я просто хотів пограти! Щоб їй було весело!... Басейн ще є, вона вміє плавати? — перепитую. 

— Звісно, ні! Де байсейн? Я тебе в’ю! Клянусь! — проводить нервово по волоссю, озираючись навколо. 

— Ходімо, — завертаю за кут до басейну, але дитину там не бачу. Підходимо до самого краю, щоб поглянути в воду. 

Серце дійсно бʼється дуже швидко, я, схоже, боюсь за малу. Її ж дійсно довірили мені… Але, слава Богу, в басейні її нема. 

— Нема, бачиш, все добре!

— Адель! Де ти? Виходь! Гра скінчилась! — кричить Єва і її голос тремтить від страху. 

— Вона, певно, переховалась в інше місце після машини, — кажу я. — Адель, ти виграла! Я здаюсь! — кричу голосно. — Виходь, будь ласка, мама дуже переживає за тебе. 

— Адель! Де ти? — ми йдемо від басейну в бік того місця, де мала була в останнє. 

ДІвчинка вистрибує з куща гортензії мов чортик з коробочки.

— Ку-ку! — пишить. — Я виграла! 

— О Боже, булочка! — Єва підхоплює її на руки і починає цілувати щоки. — НІколи так не роби більше! Я так злякалась, коли собаки почали гавкати! 

Відчуваю полегшення, коли бачу малу. І коли бачу, як Єва розслабляється. Здається, я і сам видихаю. Я дійсно переживав за Адель. 

— Я знаю, що до собачок не можна, ви ж вже казали! — надувається мала. — Я ж не дурненька!