Глава 6. Не лише багатий, але і скромний власник лікарні

ЄВА

Чую, як зітхає Марк. Хоче це приховати, але не вдалось. Адель залазить між нами і вмощується зручніше. Все ще схлипує. 

— Ти злякалась? — питаю, притискаючи свій скарб до себе ближче. — Будинок великий, а ти маленька.

— Чому ти спиш з дядею? — трішки освоївшись, виказує своє здивування Адель. Відчуваю, як мені стає страшенно ніяково. Я не знаю, що їй казати. А мала добиває контрольним: — Ви мені братика робите? НІка казала, якщо дорослі сплять в одному ліжку то будуть діти…

— Ну… Марку теж страшно, — кажу я, щоб якось викрутитись. — От він і ліг поруч. Тепер нам всім не страшно. 

— Щодо братика, можна буде і спробувати, — Марк усміхається малій. — Значить, ти хочеш братика, не сестричку?

Штурхаю його ногою, так щоб мала не відчула. Не міг промовчати чи сказати щось нейтральне?

— Вам не задється, що пізно обговорювати, хто що хоче, коли мама хоче спати? — питаю строго.  

— Я буду спати з вами, тут, — Адель вмощується між нами.  

— Спи, — цілую її волосся. — Тільки щоб ані звуку, — подобається Марку чи ні, але я не збираюсь проганяти диньку. Він сам наполіг, щоб я спала поруч з ним. 

Марк якось замислено дивиться на неї, коли та прикриває очі. Вона засинає буквально миттєво, а він все так само дивиться. 

Що він хоче зрозуміти? Чи ця дитина його? Його. Але він в це не вірить. Тільки грає. А я не збираюсь йому відкривати очі на очевидні речі. Для Адель така рідня — найгірше, що може бути. Він і її вже експлуатує, навіть не знаючи, хто вона насправді. 

Врешті-решт він переводить погляд на мене: 

— Вона схожа на тебе. Дуже. 

— І це логічно, — кажу я. — Бо вона моя. Добраніч, Марку. Нам до лікаря на дев’яту ранку, отже підйом буде ранній. 

— Добраніч, Єво, — все так само замислено відповідає він, прикриваючи очі. 

***

Зранку мене будить будильник на телефоні. Коли прийшла Адель, я заснула миттєво. Певно тіло було в напрузі через те, що я преживала за дитину. Але тільки вона опинилась поруч, і я розслабилась повністю.

Тому прокидаюсь, сповнена енергії, і відразу йду в душ. А потім — по одяг Адель. Вона розкинулась на ліжку. Добре, що воно у Марка велетенське і місця вистачило всім, навіть попри те, що Адель лягла майже поперек. Щоправда, Марка вона посунула добряче на край. 

Марк прокидається вслід за мною. Коли розплющує очі, помічає, що мала впирається ніжками йому в живіт і ледь усміхається. 

— Родина — це, я дивлюсь, не про особистий простір, — каже тихо. 

— Еге ж, певно, коли загадував Санті бажання прокинутись в ліжку з двома красунями, не так це собі уявляв, — хмикаю я. — Звикай, Марку. Так тепер буде часто. Аж до твоєї перемоги на виборах. 

— І після, — додає, зазираючи мені в очі. — Ми домовлялись і після. Деякий час.

Ігнорую його заяву, хоча вона мене і дратує. Замість того намагаюсь розбудити Адель. 

— Булочко, час прокидатися, — кажу я їй. 

Зайнятися дитиною це чудовий спосіб відволіктися від споглядання Марка. Зараз, ще сонний і теплий, він схожий на великого граційного кота, енергія перекочується під його мʼязами, і мені складно не поглядати на нього. Він такий домашній. Зовсім не таким я його памʼятала. 

В цю мить дзвонить мій телефон. На екрані висвічується авка лікаря. Приємний молодий чоловік, русявий, усміхнений. Я швидко беру слухавку. Його голос звучить  в динаміку надто гучно. 

— Доброго ранку, Єво! — життєрадісно каже він. — Перепрошую, що телефоную перед роботою, але хотів уточнити чи все в силі? 

Марк закочує очі. Видно, все почув.

— Так, дякую за турботу, —  я мимоволі усміхаюсь. — Ви кожному пацієнту так багато уваги приділяєте? 

— Авжеж, ні, ви — особлива. Знаєте ж, — схоже, він теж там усміхається, так здається по його голосу, який стає ще мʼякше…

МАРК

Цей лікар, хто б він в біса не був, мене дратує. І коли ми збираємось, і коли їдемо в машині, згадую її усмішку і його аж надто слащавий і гучний голос, ніби він спеціально кричав так, щоб мені було чутно. 

Настрій погіршується. Але ну що з нього взяти? Лікар і лікар. Якийсь бідняк, певно, вони всі бідняки. 

Та коли ми приїжджаємо в клініку, розумію, що вона приватна. Значить, на дитині Єва не економила. І все одно, навіть якщо приватна, скільки заробляє педіатр? Навряд достатньо. 

— Ма, але ж я не хворію, — супиться мала. — Мені тут не подобається…

"Мені теж" — я майже готовий сказати це вголос, але Єва відповідає малій швидше:

— Тобі нічого не зроблять, це просто формальність, булочко. Тебе зважуть, поміряють і оглянуть як ростуть твої збуки, не переживай. 

 — А ще дядько лікар дасть тобі іграшку, — педіатр підходить ззаду непомітно до нас. — Доброго ранку, Єво. В живу ви ще миліші, ніж на фото.

На його бейджі написано, що він “Головний лікар Артур”. 

Цікаво, чому тільки імʼя? Вони тут усі такі фамільярні, аж противно… Не знаю, чому, але мене одразу якось напружив цей лох. Всміхається тут в свої тридцять два норма, ніби так і треба. Єву поглядом мало не їсть. 

— Дякую, Артуре, —  Єва теж йому всміхається. Нахабство якесь. — А це Марк, він …ееее… мій бойфренд. 

— Я батько дитини, — обрубую. — Ми довго не бачились, так вийшло. Але от, тепер ми знову разом, — і обіймаю Єву за талію.

— Бойфренд — не чоловік, — знизує плечома лікар. — Ну гаразд, облишимо цю санта-барбару, і до справи, — чомусь підморгує Єві. Його що, геть не бентежить, що я все ще тут? 

— Батько дитини — це більше, ніж бойфренд. Це, взагалі-то, назавжди, — не погоджуюсь я. 

— Так-так, — Артур киває. — На жаль, багато батьків не усвідомлюють цього. І кидають бідолашних матерів, коли дізнаються, який це тягар — виховувати дитину. Знаєте, скільки таких матусь буває в нашій клініці щодня? Тому авжеж, батько — це дуже серйозно. 

— Я не хочу уколів, їх не буде?  Точно? — втручається мала.