Глава 3. Вона обвела тебе...

Визираю з кімнати з тією нещасною лабубу. І чую його слова. 

— Не забивай голову моїй дитині своїми дурницями, —  кажу я незадволено. — Вона ще маленька, щоб розбиратися, де гра, а де не гра. 

— Але їй доведеться грати, раз ти погодилась, — не погоджується він. 

— МИ тобі не актори! Чи ти хочеш щоб вона і журналістам десь сказала “Я граю роль його доньки?”

— А що мені їй сказати? Що я — її тато? — питає неголосно. 

Я спалахую. Всі нутрощі мов окропом обдають. Я не думала, що буде так складно все це вкласти в логічну історію і не зробити Адель боляче. 

— Давай все скасуємо, поки не наробили дурниць, —  пропоную нарешті я. Чорт з ними, його грошима. Жили ми без них, і ще поживемо. Зате Адель не буде страждати. І не торкнеться його гнилої сімейки. Все ж людина, яка отруїла Інессу, так само на свободі. Її навіть не шукали. 

—  Ні, ти вже погодилась, Єво. І я не дам тобі відмовитись від своїх слів. Ти все ще мені винна, — насуплюється Марк. — І твоїй дитині все це піде на користь. Матеріальну користь на все життя. То чому б їй трохи не пограти в родину? 

— Гроші нам на психотерапевта заклади в бюджет кампанії, —  бурчу я. Потім переводжу погляд на Адель. — Ходімо одягатися, крихітко, сьогодні у нас важкий день. 

Як згадаю його сестричку, то аж дрижаки беруть. Більш високомірної вискочки я ще не бачила. Ну, якщо не рахувати їхньої матусі. Сподіваюсь, вона так само десь в Монако, і не припреться підтримувати сина в передвиборчій гонці. 

— А чому день важкий? — бачу, що Адель чимось засмучена. Вичавлюю з себе посмішку. 

— Ми їдемо жити до Марка. 

— Він не хоче бути моїм татом, —  мала зітхає. — В усіх є тато. У мене — немає. 

І що їй відповісти? Її слова ріжуть і шкрябають. 

— Я готовий пограти в твого тата. Більше, на жаль, не можу, — відповідає Марк.

— Заціпся, Марку! — пробую вбити його поглядом. — Ти не маленький хлопчик, щоб грати в ігри. А відповідальність ти ще брати не навчився, щоб грати по-дорослому! — гарчу на нього. Мені поруч з ним навіть дихати важко. Як його витримати всю виборчу кампанію і не зірватися? 

— Я беру відповідальність, — він насуплюється. — Все за умовами договору. Вона буде жити, ніби дійсно моя донька. Аж до вісімнадцяти. 

Беру малу за руку і веду з вітальні. Не бачити і не чути цього індика. Думає лише про свою карʼєру. І в грудях калькулятор замість серця. Вважає, що можна купити все. Та власне так і робить. Купив родину на прокат. Зручно. 

Мала пробує щось сказати, але я не в настрої... А зриватися на неї не хочу. Врешті решт вона не винна, що її татусь мудак, його родина — кубло змій. І вона не винна, що я вчора піддалась емоціям і погодилась грати цю роль, а потім всю ніч шкодувала про власні слова... Треба було відмовитися. 

Єдиний плюс в цій історії — у мене зʼявився шанс докопатися до правди і дізнатися, хто вбив Інессу. Відбілити свою репутацію. 

***

Маєток Сокола займає чималу територію. Але головне серед саду і кущів — будинок. Памʼятаю ще минулого разу мене вразила склянна стіна. Він майже прозорий, суцільні вікна. Це красиво. Якщо дивитися з вулиці. Особливо ввечері. Але з іншого боку — постійне відчуття що ти на вітрині. 

Розкіш, помножена на технологічність. 

— Вау, — виривається в малої. — Ми будемо жити тут? 

— Так, тут, — усміхається Марк. — Тобі подобається? 

— Тут дуже красиво, лабубу каже, що їй подобається. 

Я тільки важко зітхаю.

— Чим твоїй лабубу не подобалось у бабусі Марії? — хмикаю.

— У неї пахне вівцями…

— У нас пахне тільки спеціальними парфумами для будинку, зараз зайдемо всередину, відчуєш, — хвалиться Марк. — Тиждень морського бризу, люблю цей тиждень. Аж на море хочеться.

Закочую очі. Хвалько. Раніше не помічала за ним такого. Ніби справді намагається справити на малу враження. 

От тільки коли ми заходимо всередину, бачу в будинку на нас чекає ще той сюрприз... 

МАРК

Коли ми заходимо, я бачу одразу двох гостей. Одній гості я навіть радий, а от іншу волів би не бачити якомога довше. Прознала, ну, це очікувано. Але я не думав, що вона приїде отак одразу. 

— Чим зобовʼязаний твоєму візиту? 

Сестра пропікає поглядом Єву і малу. І мені це не подобається. Софі завжди була з тих, хто "бачить ціль і не бачить перешкод". Треба одразу поставити її на місце. Щоб і не думала все мені зіпсувати. 

— Прийшла вберегти тебе від неприємностей, — каже, поправляючи волосся. — А тут тітка Роза приїхала. Ми трішки потеревенили. Проте, не знайшли спільної мови. Вона чомусь рада цій приблуді в нашому домі.

— Не треба кидатись такими словами в моєму домі, — я ставлю акцент на слові "мій". Взагалі ненавиджу, коли хтось лізе в моє життя, а особливо вона.

— Єво, познайомиш мене з своєю донечкою? — тітка Роза швидко бере Єву під лікоть і тягне подалі від Софі, помітивши, як спалахнули люттю очі блондинки. Софі вона має повне право не любити. Бо моя сестра найгучніше звинувачувала Єву в злочині. 

Ми з сестрою залишаємось самі.