Глава 2. Тато у грі

Я навіть не вірю, що мені випадає такий джекпот. Єва, ще й з дитиною. Та це просто ідеально! Вони всі повірять в ту історію, дамочки будуть радіти поверненню попелюшки в родину, воззʼєднанню батька з донькою. Стану ідеальним сімʼянином і вже ніхто не обжене мене на виборах. І всі докази будуть за це. Реальні докази з весілля. Навіть те, як вона зникла, все доказувало. 

Дивлюсь на Єву і чекаю на відповідь. Я хочу, щоб вона думала, що сама прийняла це рішення. Так буде простіше. 

— Марку, я не хочу втягувати Адель в усе це, —  в її погляді ледве не благання. Фальшиве. Я не вірю більше цим безневинним очам. Бо тільки їй була вигідна смерть Інесси. На цьому зійшлися всі. І тільки я сумнівався увесь час. Бо вона чимось чіпляла. Як кошеня, яке потребує допомоги.  

— Ти її вже втягнула. Коли привела в цю фірму. Це доля, — хитаю головою. — Сама подумай, їй це піде на користь, вона тепер завжди буде забезпечена. Хіба це не джекпот для вас із нею? Хто б не був її батьком, він дасть їй менше, ніж я. Раз мала тут, на співбесіді, значить, ти не вийшла за нього заміж. 

І дійсно, від якого придурка вона народила, що все обернулось отак? Я не розумів цього, цієї безвідповідальності. Що її, що батька дитини. Чомусь мене вся ця ситуація злить. 

— Ну і чому ти мовчиш? — насуплююсь. — Правда очі коле? Подумай краще про дитину. 

Єва сковтує. 

Щось є в цьому жесті таке, що мене заворожує. Її тонка шия, те, як пульсує на ній жилка від хвилювання… Вона все ще виглядає такою невинною, хоча насправді… 

— Це тільки до виборів? — питає, нарешті щось зважуючи. Я не помилився в ній. Їй треба гроші. 

— І трохи після. Але там вже буде менше активностей. Повиходимо в люди, потім тихенько розійдемось, "по-хорошому". Бо вже "не кохаємо", щось там придумаємо, — махаю рукою. — Піарщики придумають.

— У тебе все так просто, —  вона бере паперовий стаканчик і підходить до кулеру в кутку кабінету. — Так просто, Марку. Ніби мова йде не про людські долі, а про акторську гру. Ти такий впевнений, що я зіграю все, як слід? 

— А чому ні? — перепитую нерозуміюче. — Від тебе багато акторського таланту не треба. Ми ж не будемо робити щось аж надто викличне на людях. Потримаємось за руки, обіймемось. Максимум — поцілуємось колись. І акторки так багато не заробляють. Ти собі за пару місяців заробиш стільки, що зможеш поставити на ноги свою дитину. 

— Мені не треба стільки. Просто зроби ремонт на фермі моє бабусі, —  каже вона нарешті. — І оплати Адель приватний садочок на кілька років вперед. 

— Хоч би універ попросила, наперед, — усміхаюсь. 

— Марку, не треба нам твоє багатство, воно до добра не привело ще нікого, —  вона обхоплює себе руками за плечі. Жест беззахисний. Будь-хто б повівся на це, якби не знав Єву. — Але мінімум ти зробити можеш. І цього достатньо. 

Ще тоді не хотів вірити в те, що вона вовк в шкурі вівці, але зараз з цією грою… Чорт, вона ж мало не святу грає. З такими здібностями ще й казати, що не акторка? Це навіть злить… Але я не буду подавати вигляду. Головне, що я знаю, яка вона насправді. 

— Значить, домовились, — простягаю їй руку. 

— Домовились, — необачно торкається моєї долоні і відразу осмикує руку, мов її вдарило струмом. Рвучко зітхає. — Тільки ніякого інтиму. Це не про нас. 

— Я памʼятаю, чим завершився наш інтим минулого разу. Не хочу знову накликати на себе біду, — зітхаю.

Різко, несподівано її рука летить до мого обличчя, в спробі дати ляпас. Перехоплюю її долоньку  в міліметрі від своєї щоки. Наші погляди зустрічаються. 

— Нарешті хоч трохи справжньої тебе вилізло. А то я вже злякався, що тебе підмінили… 

***

З Євою ми домовляємось, що я заберу її завтра зранку і привезу додому "обживатись". Обговорюємо це аж тоді, коли я доводжу їх додому. До того моменту вона зі мною не розмовляє. Демостративно, всім своїм виглядом показує, наскільки їй все це неприємно. 

Я вже уявляю, як складно може бути для неї робити вигляд, що ми пара. Але впевнений, що заради грошей вона і не на таке піде. Вони ж їй так треба… 

Але в той самий час щось не дає мені спокою. Щось є в її погляді таке, що я не можу розгадати. 

Зранку, перед тим як забирати її, бачу в пабліках фотку моєї машини і нас із Євою. Кадр не дуже, фоткали здалеку і робили сильний зум. Але всюди цікавляться, що ж то за жінка. Ну, це й на краще, певно. Тільки встигаю про це подумати, як дзвонить мій піарщик. Видно, теж тільки прочитав новини. Я зітхаю і беру слухавку.

— Нам попрацювати з медійниками? Фото видалити? — питає хлопець. 

— Ні, хай буде. Це не проста дівчина, — кажу врешті-решт. — Ми колись зустрічались. І зараз знову зустрічаємось. 

— Треба перевірити її біографію, — відразу вмикається піарщик. — І підчистити все зайве, якщо справа серйозна. 

— Так, перевірте, — відповідаю. — І кажу одразу, в неї є дитина, це моя дитина. 

Коли кажу на малу "моя дитина", язик не слухається. Але я маю так сказати. Ніхто не має знати, що це все обман, тільки я і Єва, яка отримає за це гроші. Бо чим менше людей знає, тим краще приживається брехня. І все ж є щось неприємне в тому, що в неї дитина десь такого віку, як могла б бути у нас із нею. Вона, певно, спала з усіма підряд? Хоча вона не схожа на таку жінку… Ну, враження може бути оманливим.