Глава 1. "Матуся, значить?"

Все почалось багато років тому, але підіймаючись в ліфті на поверх дизайнерів, я навіть не могла подумати, що та історія матиме для мене продовження…

Так, я знала, кому належить фірма. Але тут стільки гвинтиків, шо один-єдиний дизайнер інтер'єрів мав просто загубитися в загальній масі, і я ніколи б не повинна була зустрітися з генеральним директором. Не той масштаб. 

Я відчувала себе в безпеці. Навряд чи хтось із них, з цієї пихатої родини, коли небудь зверне на мене увагу. А платять тут дуже пристойно. Краще, ніж в інших подібних організаціях. І мені треба гроші, щоб моя маленька Адель не почувалась якось приниженою через те, що її батьку на неї начхати. 

Стандартний допит у відділі персоналу. І болісне “Ми вам зателефонуємо”. Навряд чи вони хочуть брати дівчину без досвіду. Моє резюме заповнене лише поодинокими замовленнями з сайтів фрілансу. 

Я виходжу з кабінету керівника відділу персоналу повністю вичавлена. І без надії на краще. 

Відчуття таке, що я дарма повернулась у це місто. Треба було й далі жити на фермі у бабусі, пасти овець і не претендувати на більше. Але я так хотіла кращої долі для Адель. Їй саме час йти в садочок, а не сидіти з тваринами в селі… 

Йду, не дивлячись вперед. На очі навертаються сльози. Вони не візьмуть мене. Це єдина думка, яка б’ється в голові. 

І влітаю в щось м’яке. Знайомий запах заповнює легені і мені стає важко вдихнути чи видихнути. 

— Вибачте, —  бурмочу на автоматі. Але голос зраджує. Тільки він пах так, мов смертельний гріх. Не насмілююсь поглянути йому в обличчя.  Хочу провалитися крізь землю від емоцій, які мене охоплюють. Я не готова його бачити. І ніколи не буду готова. 

— Ти? — його голос сповнений здивування. Він хапає мене під лікоть і швидко веде кудись коридором. Вже за мить ми опиняємось в одному з кабінетів, він буквально заштовхує мене туди, зачиняючи за нами двері. — Що ти тут робиш? 

— Нічого не роблю, — кажу і наважуюсь поглянути на нього з-під лоба. Дух знову перехоплює. Він залишається таким же красивим, як я його і памʼятаю. 

От тільки я памʼятала Марка, який вміє бути ніжним і добрим. І памʼятала Марка, який вміє вбивати одним поглядом. І зараз переді мною саме той, другий. 

— Прийшла ще щось зробити? Як тоді? — продовжує він. Наступає, а я рухаюсь назад, впираюсь спиною в стіну. — Чому зараз?

— Я просто помилилась адресою, —  кажу, бо не хочу повідомляти йому про своє резюме і співбесіду. — Я вже йду. Пусти! 

— Іди геть, я прослідкую. І щоб більше не зʼявлялась. Чи тобі захотілось грошей? Бо в мене скоро передвиборча кампанія? — він спопеляє мене поглядом. — Не надто нахабно після всього, що трапилось? 

Замислююсь. Гроші мені треба. Особливо після того, як бабуся зламала ногу і пролежала з апаратом Ілізарова кілька місяців. Але його гроші мені не потрібні. 

— Так, — видихаю ледве чутно. — Після всього, що трапилось, я волію не мати нічого спільного з тобою і твоєю ріднею. 

Помилка. Фатальна. Я не мала сюди йти бо знала ж, що окрім приниження нічого тут не отримаю. 

Він відступає, хоч згадка про його родину йому не подобається. Колись я теж могла стати частиною його світу. Але не склалось. 

Не можу втриматись, щоб не глянути на нього ще раз. Болісне відчуття. Знайомі до сліз риси обличчя. Очі, що проникають крізь будь-яку броню і печуть поглядом. І крижана зневага, якою він мене обдає. Навіть через стільки років це дуже боляче. 

Вилітаю з того злощасного кабінету і мчу коридором туди, де на мене чекає Адель. 

— Матусю? Що сталось? — питає та перелякано. Ну от ще і дитину налякала! 

— Все добре, моя булочка, — кажу, беручи її за руку. — Ти розумниця, що дочекалась мене. 

— Матуся, значить? — знову чую його сталевий голос у себе за спиною. Хоча, зараз цей голос звучить дещо здивовано…

І знову мені бракне повітря. Він не мав її бачити. Це тільки моя булочка. 

— Якісь проблеми, Марку? — питаю, затуляючи Адель собою. — Ми вже йдемо. 

— Хай булочка посидить ще пʼять хвилин, є розмова, — каже непохитним тоном і пронизує поглядом. — Ходімо. 

— Ми з тобою все обговорили, —  кажу рівно. Тільки б не налякати Адель. Він не міг її впізнати чи щось зрозуміти. Хоча цей диявол може усе. І від того страшно. 

— Ти мені винна, Єво, ходімо по-хорошому, — продовжує тим самим тоном. 

Він це так називає? Повісити на мене смерть моєї троюрідної сестри, звинуватити  в тому, що я не робила, він називає “боргом”? 

Намагаюсь себе опанувати. Заради Адель. Мовчати. Не кричати. Не розревітися на потіху Марку. 

— Мамо, що відбувається? — таки втручається мала. Інших людей навколо немає. Добре, що принаймні всю цю виставу не бачить купа народу.

— У цього чоловіка є до мене розмова, —  пояснюю малій. — Він тут бос, тож почекай ще трішки, гаразд? — рішення послухати Марка приходить раптово. Він не відчепиться. Занадто одержимий і цілеспрямований. Таким я його пам’ятаю. Дивлюсь знов на нього, уникаючи прямого погляду в очі. — Ходімо? 

Він киває і знову уводить мене. 

Коли ми заходимо до того ж самого кабінету, одразу питає:

— Це — твоя дитина? Скільки їй років? 

— Я схожу на людину, що приведе чужу дитину з собою? — здіймаю здивовано брову. Підсвідомо розумію, до чого ці питання. І хочу уникнути цієї розмови. Я не скажу йому правди. Навіть якщо спитає прямо. Булочка моя!