Глава 23. Фінал

Минув місяць

Я сиділа наодинці в кабінеті Віолетти, згадуючи все, що сталося тут зі мною.  

Першу прогулянку, розмову у цій ж кімнаті, знайомство з родиною, початок дружби з Агнією, відбір… Луізу. Ну і звісно перед очима випливають картинки місячної давності. Ритуал…

Про те, як я ж на наступний день зі Златою розповідала родині правду. Це було важко. Люди, які стали мені рідні за півроку, дізналися, що я не є їх внучкою, племінницею, кузиною.

Що ж про Кімерію, то її засудили до найжорстокішого покарання– смерть. А її прибічників до довічного перебування у в'язниці…

-Тобі не скучно,- за спиною почувся голос Віолетти.

-Я чекала на Вас,- моя усмішка вийшла кривою,- хочу поговорити.

Коли жінка сіла на своє місце, я продовжила:

-Ви ж знаєте, що як виявилося, я відьма. Тому, завтра я виїжджаю з Тристаном у відьомське поселення на навчання. Не можна щоб сила була безконтрольна…

На мої слова, вона лише кивнула, сумно усміхаючись.

-Я тебе розумію. Мені шкода, що через таємниці минулого, ти втрачаєш себе і сьогодення. Ми звикнемо до Злати, до тебе ж звикли і полюбили. А ти, звикай до нового життя, шукай своє минуле і віднайди себе.

По щоці скотилася сльоза, а я мовила:

-Почати хочу зі зміни імені. Воно ж не моє… Камалія. Як Вам воно?

-Красиве, тобі підходить. Ти попрощаєшся?

-Ні, я не зможу дивитися у ці рідні очі, говорячи що покидаю їх, особливо Агнію… Передайте, що я буду вічно пам'ятати їх, але швидше всього ми більше не побачимось.

-Добре.

Розвернувшись, я спустилася по сходах й попрямувала до виходу. Що хтось мене побачить, не боялася, адже всі роз'їхались і мали приїхати на вихідні.

-Ти навіть не скажеш бувай?- а ось про неї я забула.

Глянувши на Злату, я лише мовила:

-Бережи їх, завжди будь на їх стороні.

Вона скривила губи й хмикнула:

-Чому таке враження, що я в тебе щось вкрала? Ніби це моє місце по праву, але навіть право від мене відвернулося…

-Ти звикнеш до них, полюбиш… Обов'язково полюбиш, по-іншому неможливо. І в один прекрасний момент, зрозумієш, що ти себе знайшла,- швидко витерши непрохану сльозу, попрямувала далі,- Мене чекають, бувай.

Біля брами на мене вже чекав Тристан. Я сіла у платформу і ми поїхали.

Хотілося багато розпитати в нього, але слова застрягли в горлі. 

Я не знаю скільки минуло часу, але я все ж наважилася:

-Скільки потрібно вчитися відьомству?

Відьмак секунду подумав й лише тоді відповів:

-Контролю й базі 2 роки, чомусь більше– 5.

Я задоволено закивала головою.

-Я провчусь два роки, після чого зникну. Не хочу більше бути тут, хочу все забути й почати з нового чистого листа,- трохи подумавши додала,- в тебе є щось щоб написати листа. Я не можу просто поїхати й лишити Агнію в незнанні.

-Має бути, зараз гляну.

Він дав мені аркуш з ручкою і я почала писати:

Дорога, Агніє! Я думала, що зможу зникнути без прощань, але виявилося, ти для мене аж надто дорога. Тому, я їду зараз серед густого лісу у невідомому напрямку, щоб він став мені відомим й пишу тобі цього листа.

Я тобі дуже дякую за ці прекрасні декілька місяців, за які ти стала мені не просто подругою, а сестрою, за які навчила мене більшому, ніж я коли-небудь знала, за які в'їлася мені прямо в шкіру і течеш по крові.

Вибач мене! Надіюсь ти розумієш, що жити чужим життям це складно, тому я починаю шукати свій шлях, в якому вас всіх немає. Немає, тому що всі ви є героями історії Злати, а не моєї. Не сумуй за мною, мій егоїзм не достойний твоїх сліз і суму. 

Я лише одне тебе прошу, прийміть Златославу, встаньте за неї так, як стали за мене. Допоможіть їй, як колись помогли мені. Навчіть так, як колись навчили мене…

Твоя в минулому Злата, сьогодні Камалія!

Я їхала серед густого лісу в незнаному напрямку. Я почну життя з нового листа, але не зараз… Цих два роки, це всього лише забуття, це всього лише пауза.