Глава 22. Майже кінець

Факели на стінах коридору мерехтіли і тряслись, ніби знаючи, що через декілька хвилин станеться щось страшне. Злата, яку вели біля мене, важко дихала. Я також переживала, одна неправильна дія і ми підірвемо половину Маджимунді. 
Тристан, надіюсь у тебе все вийде!

Ми зайшли у залу, посередині якої стояли чотири дівчини. Серед них була і Агнія. Мені так хотілось обійняти її. Я різко подалась вперід, але двоє громил не дали мені зробити й кроку.
-Агнія!- все таки крикнула я.
Кузена обернулась на мій голос, вона щось кричала, активно махаючи губами, але звуку так і не було. Бар'єр…

Нас зі Златою розвели у протилежні боки, так, щоб між нами розташувалися стихійниці.
-Я надіюсь, що ви якісно перевірили пентаграму, якщо щось піде не так, нам всім кінець,- Кімерія холодно відчиканила кожне слово так, що навіть мені пішли мурашки по спині.

Я дивилась на Агнію не відводячи погляду. Вона ж запуталась– не зрозуміла звідки взялася близнючка й хто з нас хто.

Ну звісно, ти ж стільки пропустила…

Злата дивилась на мене впевненим поглядом, хоча десь глибоко можна було впізнати паніку і страх. Я теж боялася.

Ні, звісно ми не дозволимо щоб вона знову увібрала у себе дві сили. Проблема була тільки в тому, щоб перенести сам вибух в астрал, щоб врятувати всіх нас і саме місто. Цим і займеться Тристан. Це важко, адже потрібно підібрати момент, зібрати всю силу… Але він зможе!

-Пані, парад розпочнеться через 3 хвилини. Все готово до ритуалу,- один з чоловіків вклонився жінці.
-Добре, ми починаємо.

Вона стала навпроти всієї пентаграми й почала шепотіти закляття. Через секунду, чотири дівчини впали на коліна з жахом на лиці, але їх крику так і не було чути.

Терпи, Агніє, ти зможеш! Всього лише декілька хвилин.
"До чого?-кричав розум,- у вас є план? Це не план, а самогубство! Ви довірились малознайомому відьмаку. Ти навіть не знаєш чи під силу йому буде відкрити астрал!"

Паніка всього лише на мілісекунду заволоділа мною і я справді почала вважати план абсурдним, а все таки взяла себе в руки. План не ідеальний і не надійний, але це єдиний вихід.
Просто стій! Всього лише стій і не бійся смерті! Та я не боялась її, я не хотіла щоб і Агнія загинула у цьому марафоні за владу, за помсту, за ненависть. Я настільки полюбила мою милу рижу бестію, я так любила мою дорогу кузену…

Збій почався. Це стало зрозуміло по кам'яним стінам, які злегка коливались. Це не сховалося і від Кімерії, яка різко перестала читати закляття, але вже пізно, механізм запущено.

-Що це таке? Чому все трясеться?
-Тому що ти переоцінила себе і свій план,- спокійно промовила Злата,- ти віднайшла спосіб, викрала артефакт і дівчат, досконало перенесла пентаграму і всього лише поставила нас не на ті місця.
Кімерія не розуміла.
-Я не магічка,- три слова, просте речення, моя сповідь й признання сама собі.
-А я не відьма… 
Жінка засміялася, голосно і гнівно.
-Ви дві дурепи. Ви й не уявляєте що ви тільки що зробили! Ви самі знищите Маджимунді! Ви запустили апокаліпсис! Хвилина і все піде у повітря,- вона не переставала реготати й робила це як душевно хвора. Хоча чому як.
Трусилися стіни все сильніше, а в центрі пентаграми з'явилася іскра, яка з кожною секундою ставала більшою.
В один момент дивитися стало боляче і я примружила очі. В лице било вогняним жаром. Ще трохи і все рване!

Давай, Тристан! Ти зможеш! Тільки на тебе надія.

Але нічого не зникало. Невже все марно? Невже я стану винною у тисячах смертей. Я не хотіла цього!

Сльози від безнадії і болю зливою текли по обличчю. Я така слабка. Всього лише дівчина, яка подумала що зможе всіх врятувати. Прощавайте!

Мить… нічого не сталося. Навпаки обличчя перестало жарити і я змогла відкрити очі.

Посередині лежала Агнія з ще трьома дівчатами, трохи дальше Злата, яка також раділа.

Живі, всі живі!
Ми змогли...