Глава 21. На порозі невідомого

Минуло 4 дні з того моменту як Злата стала вільною. Ми з Тристаном нікому не сказали правду, й від цього не ставало легше на душі. 

  Я ніби втратила себе одним махом. Виявилося, що навіть ім'я не є моїм. Життя, яким я жила протягом 16 років, було чужим.

   Я дивилася на зоряне небо сидячи на лавці в парку й думала що стало б зі мною, якби з народження була закрита в астралі? Зійшла з розуму? Розізлилась на весь світ?

-Привіт, не помічав за тобою любов до пейзажів,- знайомий голос розбив тишу, але я й не глянула на прибувшого.

-Ти багато чого не знаєш!- хмикнула сама до себе,- Чому не вчишся? Наскільки я знаю, у третіх курсів складна польова практика.

-Не можу ж я вчитися 24 на 7?!- Дарій злегка усміхнувся

-Правда… не можеш,- настрою вести діалог не було зовсім.

Десь там, зараз, Тристан зі Златою їдуть у відьмацьке поселення, а я морально готуюсь до нападу Кімерії, який може статись в будь-яку секунду. А він тут, біля мене, у небезпеці.

-Злато,- від цього імені я скривилась,- мені дуже шкода…

-Не потрібно,- швидко скочивши з лавки я стала на свої дві,- не треба мене жаліти! Це був вибір Луізи! Якщо вона хотіла врятувати твою сестру, значить я приймаю її вибір! Моя подруга герой! А мені не потрібні співчуття!

Швидко розвернувшись я пішла у сторону гуртожитку поспіхом витираючи непрохані сльози. Дарій так і лишився сидіти на лавці, дивлячись у мою спину. 

Я й справді не тримала ні на кого зла. Я просто запуталась хто хороший, а хто поганий. Хто винний, а хто лише був не в той час і не в тому місці.

Така рідна й водночас ненависна мені кімната зустріла тишею. Тут не було чути веселі балачки Агнії, цікаві розповіді Луізи. Кімната мовчала ніби цього всього тут і не було.

-Ти ж готова,- я підскочила від неочікуваності й глянула на гостю.

Жінка, років сорока, з довгим каштановим волоссям. Одягнена у довге темне плаття. 

-Кімерія…

-Так, я. Любочко, ти маєш те, що належить мені.

Вона підходила до мене все ближче і ближче з грацією пантери.

-Ну так забери це…

*****

Я йшла повільно і врівноважено під супровід двох чоловіків. Навіщо ці нікому не потрібні істерики? 

-Знаєш, мене трохи здивувало, що тебе не змогли зчитати. А потім подумала, що не дивно, вас двох хотіли сховати від мене…- але договорити їй не дали.

-Пані, ось друга. Вона хотіла втекти,- в темну кам'яну залу, два амбала привели трохи перестрашену Злату. 

Злата трималась молодчинкою. Вона прекрасно знала, що один її неправильний рух і план покотиться в Тартар.

Розглядати кімнату не хотіла, адже знала, що це та сама з бачень. 

-А ось і моя відьмочка! Нарешті всі в зборі. Ще одна доба і я поверну своє,- Кімерія гнівно усміхнулася.

Ми ж у свою чергу тримали лице. Не можна щоб вона раніше потрібного часу дізналася наш план.

-Веди цих двох у в'язницю, але в окрему, щоб мої дорогі стихійники не прознали що вони тут.

Нас зі Златою вели по довгий темних коридорах, тому вже через хвилину запуталась у цих лабіринтах.

-Як Тристан?- пошепки запитала я.

-З ним все добре…

Я лише кивнула на слова близнючки. 

Тристане, не підведи! Від тебе залежить багато.

Наша в'язниця– це невеличка клітка, в котру крім нас зі Златою ніхто не влізе. Швидко пропхавши нас туди й зачинивши дверцята, чоловіки повернулись назад, залишивши мене з дівчиною наодинці.

Нам всього лише потрібно просидіти тут трохи більше доби. 

Заради дорогих мені людей, я у вогонь полізу і війну розпочну, а це лише клітка....