Глава 20. На межі

Гора- це скала на яку вилізти неможливо, але зрозуміли ми це, коли підбігли до підніжжя, яке стало для нас западнею. 

Монстри доганяли. Їх протяжне скуління було чути навіть під час втечі. Червоні очі світили ліхтарями, кінці довгих ікол можна побачити навіть крізь темінь.

Я зі Златою притулилися спинами до кам'яного підніжжя.

  Вони ж зрозумівши що загнали своїх жертв, почали утворювати коло. 

Слизькі морди повністю вкриті слиною потішалися, вони немов гіпнотизували своїми плавними рухами наводячи страх. Один, найбільший, підійшов занадто близько й підготувався стрибати.

 Дихання яке до цього було шаленим, зараз зупинилось. Настало питання від чого або кого я швидше загину: від браку повітря чи від зубів і кігтів монстра.

Стрибок… Мить… Свист… Смерть…

Не наша. На весь ліс засвітило зелене світло від якого чудовиська заскулили і впали замертво.

-Ти молодець, вчасно їх всіх,- захекано мовила Злата,- щоб звідси вийти, треба підніматися вверх.

Глянувши в потрібний бік, я зрозуміла, що верхівки не видно.

-Але як? Я точно не зможу туди залізти.

-Вір у себе і в нас все вийде! Немає часу думати! Поки ми тут, Кімерія може настигнути. Тоді ми точно нічого не зробимо.

Я глянула в Златині очі й побачила там стовідсоткову впевненість… і бажання пізнати життя.

Ця дівчина з народження була тут, вона не бачила світу. Хоча є тисяча питань на які неможливо знайти відповідь, наприклад, як так сталося що ми помінялися місцями, але ми їх знайдемо. Удвох. І єдиний вихід врятуватись– це лізти.

 Кивнула і почала. Це було важко: скеля була майже гладкою, тому вчепитися не було за що, руки пекли вогнем від царапин, кров точилася рікою, але ми йшли до своєї мети.

  Я не знаю скільки минуло часу, як далеко ми пройшли, адже вниз дивитись було страшно, та кінця ніби не було. Та ось, перед очима почало плисти, голова закрутилась і я впала…  Падіння було довгим. Відчуття польоту вибивало з колії ще більше ніж біль від каменю. І от коли я втомилась летіти я почула:

-Злато, тихо-тихо! Ти вдома! Ти не там,- знайомий голос став ніби ляпасом. Я прокинулась. Видихнула! Біля мене лежала Злата й вона також почала приходити до себе.

-Що відбувається? Хто вона?- Тристан говорив це нам обом, адже розрізнити нас неможливо.

-Я тобі все розповім. Розумієш…

-Я справжня Злата,- "пояснила" близнючка.

*****

Ми по черзі розповіли відьмаку все що знали. Він мовчки слухав, не перебивав, хоча на його лиці гримаса нерозуміння ставала все більшою.

-А тепер, поясни нам чи можна сховати наші магосплетіння і ауру?- хоча нам ясно що можна, але як?

-Це довгий і складний ритуал, який можна провести тільки над немовлям,- почав Тристан,- та й під силу він буде не кожному.

-Тобто, через те, що над нами провели ритуал в дитинстві зараз ніхто не зможе побачити Златині магічні сплетіння? А мою кров не розпізнає ні один тест?

-Так, все правильно. Але я не можу зрозуміти як вас і для чого поміняли, а Злату закрили в астральному світі.

-Нам самим це ще потрібно буде дізнатися,- близнючка глянула на мене посміхаючись,- я на волі! Я в реальному світі!

Я щиро пораділа за неї. Поки не згадала про Луізу, Агнію… Як там моя Агнія. На серці стало дуже важко, мої дівчатка. Одна мертва, друга у великій біді!

-Через скільки парад планет?

-Через шість днів...