Глава 19. Правда, яка вбиває

Минуло 3 дні

Я стояла на кладовищі й дивилась як в яму кладуть гріб з найкращою подругою. Тут зібралась вся академія, всі проводжали Луізу.

Сліз вже не було, я ніби виплакала весь запас і зараз була камнем. Беземоційним сухим камнем.

Біля мене стояла бабуся й тримала мене за плече, ніби знала, що я в будь-який момент готова побігти до ями й ридати. 

"Все Злато, не роби дурниць. Її вже не вернеш, а ось Агнію можна"- кричав здоровий глузд і я послухала. Я врятую кузену і помщусь за Луізу! Тільки так!

Після похорону я пішла в гуртожиток в нашу кімнату. Тут вже навели порядок, ліжка були зремонтовані і розставлені по місцях, вставили нові двері, а речі були поскладені. 

Я підійшла до Луізиного ліжка й заглянула в тумбу. Ми ніколи не лазили по чужих тумбах і не рухали речей один одного, але прийшов час зробити це вперше.

В шуфляді лежала маленька скринька. Я потягнула кришку тремтячими руками і вона піддалась. Там лежав срібний кулон з сапфіровою підвіскою у вигляді каплі. Прикрасу я бачила вперше, напевне пам'ятна річ з минулого.

Я закрила скриньку і поставила її на ліжко.

Далі, в тумбі лежав фоліант, простий в шкіряній обкладинці. Я розгорнула його на першій сторінці і прочитала:

"Тут живуть мої спогади"

Щоденник... Вона вела щоденник. Звісно ж, Луіза мала кудись віддавати емоції, думки.

Ні не буду читати!

Я розклала все на свої місця і вийшла у пошуках Тристана. Сьогодні повний місяць, мені потрібно увійти в транс.

Шукати його довго не прийшлось, він сидів на лавці в парку академії і про щось активно думав.

-Привіт.

-Привіт, Злато! Ти як?

-Мені потрібна твоя допомога. Сьогодні о півночі я повина бути трансі. Проконсультуєш?

Хлопець дивився на мене здивовано, але зусереджено. 

-Питати навіщо не буду, всерівно не відповіш. А з трансом в мене не має вибору або я тобі допоможу, або ти сама все зробиш, а це небезпечно.

Я лише кивнула.

-Дякую... 

Він взяв мене за плечі й глянув прямо ввічі:

-Злато, благаю, не роби дурниць. Не дій на емоціях! Обдумуй кожен свій крок...

Я глянула на Тристана. Він дивився як людина, яка переживає за мене. І зробила дивне... 

Обняла його і заплакала.

****

23:55, я лежу у своїй кімнаті, біля мене стоїть Тристан і говорить останні поради:

-Довго старайся не бути, одне діло коли транс сам тебе підкорює на довгий час, а зовсім інше, коли ти підкорюєш транс,- він усміхнувся мені заспокійливою усмішкою,- закривай очі, говори закляття і будь обережна.

Я зробила все по інструкції. Мить і я знов у дзеркальній кімнаті, а перед мною моє "відображення".

-Навіщо ти мене кликала?- запитала те, що гризло мене три дні.

-Ти повинна витягти мене звідси швидше ніж гібрид. Сьогодні!- вона говорила впевнено і суворо,- у неї є все щоб провести ритуал. Їй залишилось дістати мене з тобою й чекати тиждень до параду планет. 

Мене прохопила паніка. В будь-який момент вона може зникнути і стати полонянкою.

-Як мені тебе витягти?

-Зосередься на мені, уяви як ти мене витягуєш із-за дзеркалья. Тоді я швидко візьму тебе за руку і ти зможеш винести мене звідси. Давай, відьмочко, ти зможеш! 

Лише зараз до мене дійшла головна суть, яку я ніяк не могла схопити. Вона Злата! Вона магічка! Вона Калитовська... Хто ж тоді я? Де моє місце? Не дивно що я не могла чарувати й у мене не виходили закляття– я відьма. Ті два рази, я лише відтворила чужу магію, не я її створювала.

Так, в тебе є завдання, виконай його. В голові почала вимальовувати картину, як дістаю Злату із дзеркала. Ось моя рука пройшла дзеркало, ось я беру Злату за руку, я її тягну...

Секунда... 

Легені пекли ніби їх підпалили, дихання збилось, а ноги вже не могли бігти, та все ж я бігла кожного разу озираючись назад. Не відставала від мене і Злата в очах якої кричав страх. 

  Гілля дерев било по лиці, кущі царапали тіло, дощ, який почався зовсім невчасно, пробирав до кісток своєю сирістю. Але тіло тряслось зовсім не від цього… 

Монстри доганяли. Їх протяжне скуління було чути навіть під час втечі. Червоні очі світили ліхтарями, кінці довгих ікол можна побачити навіть крізь темінь.

-Де ми? Що ми тут робимо?- кричала я.

-Щось пішло не так! Ти потрапила у моє ув'язнення. Поки я була у башні, вони не рухали мене, але ти витягла мене, тому ми біжимо, а мої стражі хочуть мене повернути,- слова вдавалися їй важко через біг. 

-Де вихід?

-За горою...