Пролог

У літню ніч, коли всі поринають у світ Морфею, в одній з кімнат дому світила лампа. Це світло сильно виділялось на фоні заснувших домів, а собаки гавкали на тіні, які гуляли по землі через ігри світла. 

У цій кімнаті, за столом сиділо троє людей- чоловік і дві жінки. Вони сперечались пошепки, щоб не розбудити дівчину, яка спить на другому поверсі:

-Прийшов час! Скільки можна їй брехати?- це була літня жінка в якої вирізнялись з чорного густого волося сиві волосинки, а на обличчі застивали зморшки- Вона вже доросла! Буде гірше, коли вона дізнається не від нас, а від когось іншого!

-Мамо, ти знаєш до чого це все дійде!? Це небезпечно! Злата всі ці роки жила як проста людина- вона слабша ніж інші її однолітки! Тим більше, хто їй розповість?- не здавалась жінка 35-ти років. Вона була схожа на свою маму, яка не визнавала методів дочки. Чорне волося, біла шкіра, сині очі. Так, вона копія Людмили!- А що ти думаєш, Всеславе? Ти тільки відмовчуєшся!

-Анно, вибач мене, я сильно тебе люблю, я полюбив Злату як рідну дочку! Але твоя мама має рацію! Це не чесно по відношенню до неї самої. Дівчина повинна сама вирішити чого вона хоче від цього життя!

-Як ви можете? Ви думаєте Григорій і Алла хотіли б цього? Вони були нещасні там! Ви хочете зламати життя і їй!?

-Доню, я знаю що ти виростила її як свою рідну дитину, але так не можна! Ми скажемо їй все на її день народження- на її шістнадцятиліття!