Глава 33. Шейх пустелі та обіцянка для коханої

Глава 33. Шейх пустелі та обіцянка для коханої

Минуло кілька днів відтоді, як Тамін і Валерія оселилися у старовинному будинку, подарованому їм дідусем Омаром. За цей короткий час їхнє життя змінилося до невпізнання. Вони більше не ховалися в одеських провулках, не озиралися щохвилини на двері гуртожитку й не чекали чергового скандалу.

Тут, у тихому східному містечку, вони нарешті могли просто бути собою.

Валерія поступово звикала до нової країни. Спочатку їй здавалося незвичним усе: спекотне повітря, запах спецій, ранкові голоси за вікном, незнайомі слова, якими між собою розмовляли сусіди. Але найбільше її захоплювала можливість дізнаватися культуру Таміна не з книжок, а через його родину.

Особливо вона зблизилася з бабусею Фатимою.

Щоранку жінка терпляче показувала їй секрети традиційної кухні. Валерія старанно повторювала за нею всі рухи, записувала назви спецій, вчилася правильно замішувати тісто, готувати соуси та подавати страви.

І хоча мовний бар'єр часом змушував їх сміятися над власними непорозуміннями, між ними поступово виникло справжнє тепло.

— Отак, люба, не поспішай, — лагідно пояснювала Фатима, показуючи, як правильно перетирати нут.

Валерія уважно повторювала за нею.

— Здається, виходить.

Фатима схвально кивала й усміхалася.

— Добре, добре. Ти швидко вчишся.

Від цих слів Валерія світилася від щастя.

Вона хотіла не просто бути дружиною Таміна. Вона прагнула стати частиною його світу, заслужити любов його родини та довести, що її почуття до нього справжні.

Тим часом у дворі з'явився Тамін. Цього ранку він був одягнений зовсім інакше, ніж у ті часи, коли жив в Україні.

На ньому була довга темна східний одяг, а голову прикривала традиційна арафатка. У руках він тримав невеликий кошик із фруктами, які купив на базарі.

В Україні він майже ніколи не носив такого одягу. Хіба що на великі родинні свята або особливі події.

А тут, серед рідних кам'яних будинків, традицій і стародавніх вулиць, усе це раптом здавалося природним.

Тамін ніби повертав собі частину того хлопчика, яким був колись.

Він ішов подвір'ям упевнено, з особливою поставою, і Валерія, помітивши його з кухні, мимоволі завмерла.

— Ого... — тихо прошепотіла вона.

Тамін почув її голос і повернувся.

— Що таке?

Валерія посміхнулася.

— Ти зовсім інший.

— Погано?

— Навпаки, — вона засміялася. — Ти схожий на справжнього шейха.

Тамін розсміявся й розвів руками.

— Ось що робить зі мною батьківщина.

Валерія дивилася на нього із захопленням. Їй подобалося бачити чоловіка таким — впевненим, спокійним, гордим за свою культуру.

— Мені подобається, — зізналася вона.

— Тоді буду носити частіше.

Він підморгнув і пішов до будинку.

На кухні Валерія саме готувала хумус до обіду. На ній була проста скромна сукня світлого кольору, волосся вона зібрала, щоб воно не заважало під час роботи.

У повітрі стояв аромат нуту, лимона, часнику та тахіні.

Валерія так захопилася приготуванням, що не почула, як Тамін зайшов.

Він тихо підійшов зі спини й кілька секунд просто спостерігав за нею.

Йому подобалося дивитися, як вона поступово освоює нове життя.

Валерія зосереджено перемішувала хумус, коли раптом відчула його присутність.

Вона різко озирнулася.

— Таміне!

Він усміхнувся.

— Що?

— Ти мене налякав, мій Аладдін!

— Не хотів.

— Ага, звісно, — суворо примружилася вона.

Тамін засміявся, підійшов ближче й ніжно поцілував її в щоку.

— Вибачення приймаються?

— Поки думаю.

— Тоді доведеться переконувати.

Валерія ледве стримувала усмішку.

Тамін ще раз ніжно поцілував її, а потім обійняв.

Вона відчула тепло його рук і мимоволі притиснулася до нього.

Її не бентежило навіть те, що після ранкової спеки його волосся трохи намокло від поту. Навпаки, цей образ здавався їй надзвичайно справжнім.

Він був не казковим героєм із романів. Він був її чоловіком. Її Таміном. Вона торкнулася пальцями його арафатки й усміхнулася:

— Знаєш, що мені подобається найбільше?

— Що?

— Коли ти не намагаєшся бути кимось іншим.

Тамін уважно подивився їй у вічі.

— А ким я маю бути?

— Собою.

Він ніжно торкнувся її чола своїми губами.

— Тоді я залишуся собою. Але тільки поруч із тобою.

Валерія міцніше обійняла його.

Та раптом Тамін згадав щось і відступив на крок.

На його обличчі з'явилася широка, майже хлопчача усмішка.

— Леро...

— Що?

— У мене для тебе є новина.

— Яка?

Він дістав із кишені телефон.

— Я отримав гроші за роботу, про яку домовлявся ще до нашого від'їзду.

Валерія здивовано подивилася на нього.

— І що?

Тамін підійшов ближче й урочисто сказав:

— Тепер я можу купити тобі піаніно.

На кілька секунд Валерія просто завмерла.

— Що?

— Справжнє піаніно, — повторив він. — Те, про яке ти мріяла.

Очі дівчини миттєво наповнилися сльозами.

Вона поставила миску на стіл, кинулася до нього й міцно обійняла.

— Таміне!

Він засміявся, ледве втримуючись на ногах від сили її обіймів.

— От тобі й відповідь.

— Я не вірю! Ти справді купиш мені піаніно?

— Я ж обіцяв.

Валерія від радості навіть підстрибнула.

— Ти найкращий! Найкращий чоловік у світі!

Вона обіймала його знову й знову, сміялася крізь сльози, а потім почала цілувати його в щоки.

Тамін лише сміявся.

— Ну все, моя принцесо, тепер ти мене зовсім засоромиш.

— Ні!

Вона знову притягнула його до себе.

— Я хочу, щоб ти знав, наскільки я щаслива.

Тамін ніжно обійняв її.