Глава 32. Тіні над Святою Землею

Глава 32. Тіні над Святою Землею

Палестинський вечір зустрів їх важким, гарячим повітрям, у якому змішувалися запахи спецій, пилу, кави з кардамоном і морського бризу. Сонце вже сховалося за пагорбами Єрусалима, але кам’яні вулиці все ще зберігали денне тепло. Літак із Аммана щойно приземлився, і серед потоку пасажирів повільно крокували двоє людей, які зовсім не були схожі на туристів.

Міла міцніше стиснула ремінь дорожньої сумки й уважно оглядалася навколо. Поруч із нею впевнено йшов Мехмед — високий, темноволосий чоловік із проникливими карими очима. Він тримав у руках валізу й час від часу поглядав на дівчину, помічаючи, як напружено вона реагує на кожен рух навколо.

— Втомилася, моя королево? — тихо запитав він арабською, нахиляючись до неї ближче.

Міла ледь помітно похитала головою.

— Ні… Просто намагаюся зібрати всі деталі. Ми прилетіли не на відпочинок.

Мехмед сумно посміхнувся.

— Знаю. Нам треба знайти двох безумно закоханих дітей, перш ніж їх знайдуть чужі люди.

Вони вийшли з будівлі аеропорту на площу, де миготіли жовті вогні таксі й лунав гомін арабської мови. Міла на мить заплющила очі, вдихаючи незнайоме повітря.

Перед внутрішнім поглядом одразу постало обличчя Валерії — усміхнене, довірливе, трохи наївне.

«Лерочко… Як же ти наважилася на це? Чому не подзвонила мені раніше?..»

Мехмед обережно торкнувся її плеча.

— Гей, не йди в себе. Ми тут, і ми знайдемо їх.

Вони сіли в таксі, яке помчало нічними дорогами Єрусалима. За вікном миготіли старовинні будинки, мечеті, кав’ярні й вузькі провулки Старого Міста. Міла уважно слухала пояснення Мехмеда про райони, де могли жити родичі Таміна.

— Якщо я правильно зрозумів зі слів Абдулли, його батько Омар мешкає неподалік Єрусалима, у старому арабському містечку, — пояснював Мехмед. — Але точну адресу нам доведеться дізнаватися через моїх знайомих.

— Головне — встигнути раніше за Павла, — тихо відповіла Міла. — Якщо дядько справді підніме міжнародні служби, почнеться справжній кошмар.

Таксі зупинилося біля невеликого готелю в арабському кварталі. Вони швидко зареєструвалися, залишили речі й одразу вирішили не втрачати часу.

Нічний Єрусалим був дивовижним. Кам’яні стіни світилися теплим золотом, а вузькі вулички здавалися лабіринтом, у якому легко загубитися. Міла йшла поруч із Мехмедом, уважно вдивляючись у перехожих.

І саме тоді вона вперше відчула це.

Те саме неприємне, холодне відчуття, яке не раз рятувало їй життя під час роботи в карному розшуку.

За ними спостерігали.

Вона не озирнулася одразу. Лише трохи сповільнила крок, ніби зацікавилася вітриною крамниці з мідними лампами.

Позаду, у віддзеркаленні скла, майнула темна чоловіча постать.

Серце Міли напружено вдарилося об груди.

— Мехмеде, — дуже тихо промовила вона, не повертаючи голови. — Дорогий… Мені здається, за нами стежать.

Мехмед миттєво змінився. Його погляд став зосередженим і жорстким.

— Ти впевнена?

— Я п’ять років працюю в поліції, — ледь чутно відповіла вона. — Таке відчуття не виникає просто так. Хтось іде за нами від самого аеропорту.

Мехмед зробив вигляд, ніби поправляє ремінь сумки, і непомітно озирнувся через плече.

За кілька метрів позаду справді стояв чоловік у темній куртці. Обличчя ховалося в тіні капюшона.

— Все можливо, — спокійно мовив Мехмед, беручи Мілу під руку. — Тому нам потрібно бути дуже обережними.

Вони звернули у вужчий провулок, де було менше людей. Кроки позаду теж прискорилися.

Міла відчула, як холод пробіг по спині.

— Це не випадковість…

Мехмед раптом різко обернувся.

Провулок позаду виявився порожнім.

Чоловік зник так само раптово, як і з’явився.

— Чорт… — прошепотіла Міла. — Куди він подівся?

Мехмед уважно оглянув арки й темні проходи між будинками.

— Професіонал або людина, яка добре знає ці вулиці.

Він перевів погляд на дівчину й м’яко торкнувся її щоки.

— Будемо шукати того, хто хоче нашкодити Таміну й Валерії.

Ці слова остаточно зруйнували Мілину зовнішню стриманість. Вона раптом обійняла Мехмеда, притискаючись до його грудей.

— Я так боюся за Валерію… — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Може, я винна. Я бачила, як вона закохується, як страждає через заборони… Але я не захистила її тоді. Не змогла переконати дядька Пашу. І тепер усе це… усе це дуже недобре.

Мехмед міцно обійняв її у відповідь.

— Послухай мене, хабібаті. Валерія втекла не через тебе. Вона зробила свій вибір серцем. Так, можливо, він був нерозсудливим, але це був її вибір.

Міла заплющила очі.

— А якщо хтось шукає їх раніше за нас? Якщо це люди Іллі? Або хтось із тих, хто хоче помститися Таміну за бійку?

Мехмед замислився.

— Такий варіант є. Якщо про втечу вже знають кілька людей, інформація могла розійтися набагато ширше, ніж здається.

Він узяв її за руку й повів далі вузькою вулицею.

— Але паніка нам не допоможе. Думай як оперативник. Що б ти зробила на своєму місці?

Міла глибоко вдихнула, намагаючись повернути професійну холоднокровність.

— По-перше, встановила б маршрут молодят. По-друге, перевірила б усіх, хто знав про ніках. По-третє, з’ясувала б, чи є тут у когось інтерес знайти їх першими.

— Ось бачиш, — усміхнувся Мехмед. — Саме тому я й хотів, щоб ти прилетіла зі мною. Ти не просто сестра Валерії. Ти — хороший слідчий.

Вони дісталися маленької кав’ярні, схованої під кам’яною аркою. Усередині пахло свіжозмеленою кавою та корицею. Мехмед замовив два маленькі філіжанки арабської кави й сів навпроти Міли.

— У мене є знайомий у Єрусалимі, — тихо сказав він. — Його звати Самір. Він колись працював із моїм дядьком і знає багато місцевих родин. Якщо хтось із родини Омара здавав будинок або приймав гостей з України, Самір зможе це дізнатися.