Глава 30. Подих Святої Землі та дім предків

Глава 30. Подих Святої Землі та дім предків

Палестин, Єрусалима

Палестинське сонце зустріло їх гарячим, важким обіймами, щойно вони ступили на сходинки трапа. Сухе, просякнуте ароматами спецій, пилу та морського бризу повітря Єрусалима — розгалуженої, древньої та багатограної столиці Палестини — здавалося абсолютно іншим після прохолодної та вологої Одеси. Літак авіакомпанії з важким гулом затихав на злітній смузі, а всередині терміналу вже вирувало різнобарвне життя Сходу.

З будівлі аеропорту повільно виходила закохана пара, яка зовсім нещодавно зробила найвідчайдушніший, найбезумніший крок у своєму житті. Вони зв’язали свої долі священними узами таємного нікаху й просто втекли від усього світу. Тамін крокував упевнено, тримаючи в одній руці важкі валізи, а іншою дбайливо підтримував Валерію під лікоть.

Дівчина на ходу зупинилася, важко дихаючи від незвичного пекучого тепла, і почала квапливо знімати з себе легку кофтинку, залишившись у ніжній білій блузі. Східний клімат був для неї абсолютно чужим, незвіданим і майже агресивним. Тамін, помітивши її легке замішання, зупинився поруч. Він поставив сумку на асфальт і з глибокою, ніжною турботою подивився на свою молоду дружину.

У його голові промайнула тепла, оксамитова думка, від якої приємно стиснулося серце: «Боже мій... Досі не віриться, що вона тепер зі мною. Вона — моя любов, моя законна дружина. Моя Аль-Саїд. Я зроблю все, щоб їй тут було комфортно. Я захищатиму її від будь-якого осуду, буду поруч кожну секунду, поки вона не звикне до цього місця. Навіть якщо доведеться працювати день і ніч — я обов’язково зароблю й куплю їй найкраще піаніно, щоб вона могла грати свою музику так само, як і вдома...»

— Ох, як же тут спекотно... — прошепотіла Валерія, витираючи долонею тонкі крапельки поту з чола й озираючись довкола.

Навколо них вирував натовп. Більшість місцевих жінок ходили у вишуканих, довгих абайях темно-синіх, чорних та бежевих відтінків, проте де-не-де траплялися й дівчата у сучасному одязі. Лера з острахом розглядала довколишній світ, почуваючись абсолютно чужою серед цієї східної казки.

Тамін, помітивши її збентежений погляд, м'яко посміхнувся, підійшов ближче й тихо мовив, поправляючи пасмо її білявого волосся:

— Не хвилюйся, моя принцесо. Абайї зараз у нас носять не всі, це скоріше вибір кожної жінки. Але тут, у Палестині, тобі просто потрібно одягатися скромно: довгі сукні, які закривають плечі, або хоча б вільні штани й кофти із закритими руками. Головне — скромність, і ніхто тобі й слова не скаже.

Валерія полегшено видихнула, на її губах з'явилася грайлива, щира посмішка:

— Як скажеш, мій милий Аладдін... Добре, що хоч не вимагаєш від мене одразу вбиратися в абайю!

— Я хочу, щоб ти почувалася вільно, а не в клітці, — грайливо блиснув темними очима Тамін і посміхнувся у відповідь.

Він підхопив речі й поспішив до шеренги жовтих таксі, що чекали біля виходу з терміналу. Підійшовши до літнього водія-араба в традиційній куфії, Тамін впевнено та гортанно заговорив рідною арабською мовою, пояснюючи, куди саме їм потрібно дістатися — до невеликого, затишного містечка неподалік від столиці, де проживав його дідусь Омар. Водій приязно кивнув, закинув валізи до багажника й відчинив перед молодятами задні двері.

Коли машина рушила, Валерія не могла відірвати очей від вікна. Перед нею розгорталися неймовірні краєвиди: древні кам'яні споруди, величні мечеті із золотими банями, старовинні вежі, високі пальми, що струнко вишикувалися вздовж доріг, та розкішні східні базари, де майоріли яскраві тканини й солодощі. Вона з дитинства мріяла хоч колись одним оком побачити ці легендарні східні землі, але ніколи й уявити не могла, що опиниться тут як дружина палестинця.

Тамін із нехованою гордістю спостерігав за тим, із яким дитячим захопленням його дружина розглядає його батьківщину.

— Подобається? — тихо запитав він, беручи її тендітну долоню у свою гарячу руку. — Це моя родина, Леро. Тут кожна цеглина дихає історією. Якщо хочеш, ми обов'язково прогуляємося цими місцями. Думаю, вже завтра я влаштую для тебе велику екскурсію.

Валерія повернула до нього сяюче, повне вдячності обличчя, міцніше стиснула його пальці й тихо, але з особливою ніжністю мовила:

— Дякую тобі... мій чоловік.

Від цього слова — «чоловік» — по тілу Таміна пробігла хвиля гарячого, солодкого трепету. Він міцно притиснув її до себе, цілуючи в скроню.

Невдовзі таксі повернуло на вузьку, бруковану вуличку маленького, затишного містечка. Околиці дихали спокоєм і тишею. Тамін ледь впізнавав ці місця — він був зовсім дитиною, коли батьки вирішили переїхати до України, і з того часу родина поверталася сюди лише в коротке гостювання. Але зараз він входив у цей простір не як маленький хлопчик, а як справжній арабський чоловік, який привів до родинного вогнища свою кохану дружину.

Машина зупинилася біля високих кам'яних воріт, за якими ховався просторий східний дворик з виноградними альтанками та квітучими кущами.

З автомобіля першим вийшов Тамін, а потім подав руку Валерії. У глибині дворика, на м'якому диванчику під тінистим навісом, сидів літній чоловік. Це був дідусь Омар. Він був убраний у білосніжну традиційну арабську сукню — галабею, а на голові гордо сиділа червоно-біла куфія. Його сива борода надавала йому поважного вигляду, а в сухих, загартованих працею пальцях він повільно перебирав дерев'яні чотки. Поруч із ним стояла його дружина, бабуся Фатима — вона була вбрана у строгий, але дуже елегантний довгий шарф-хіджаб, що м'яко обрамляв її добре, вкрите зморшками обличчя.

Коли хвіртка рипнула, дідусь Омар повільно підвів голову. Спочатку на його обличчі з'явився абсолютний шок і подив — адже син і онуки з України приїжджали вкрай рідко й завжди попереджали про свій візит заздалегідь. Але ще більше старий здивувався, коли побачив, що його онук Тамін іде не сам, а тримає під руку струнку, ніжну іноземку-блондинку, яка ніяково посміхалася.