Глава 29. Одеські таємниці та східний слід

Глава 29. Одеські таємниці та східний слід

Осінній ранок у Самарі дихав спокоєм і прохолодою від близького русла Воли. Сонце тільки-но починало підніматися над дахами міських багатоповерхівок, заливаючи золотавим сяйвом зелені алеї та тихо заснулі дворики. Проте в одному з затишних скверів поруч із старовинною будівлею було далеко не тихо.

Під високою, розлогою липою зібралася невелика компанія друзів. Усі вони з хвилюванням та підбадьорливими посмішками дивилися вгору, де на самісінькій верхівці гнучкої гілки, притиснувшись до стовбура, безперервно й жалібно нявчало маленьке, перелякане сіре кошеня. Пухнастий клубок явно розраховував загоняти туди вуличного птаха, а от як спуститися назад — не врахував.

— Міло, ти там обережніше! Гілка ж тонка, зламається! — гукнув з землі кремезний хлопець у спортивному костюмі, простягаючи догори руки, щоб у разі чого підстрахувати.

— Та не панікуй ти так, Денисе! — пролунав із висоти дзвінкий, сміливий і водночас м'який жіночий голос. — Я в дитинстві по цих деревах лазила краще за будь-яких білок! Трохи ліворуч... ось так... ну ж бо, малеча, іди до мене.

На гілці, спритно балансуючи та впевнено переставляючи ноги по міцних вузлах стовбура, стояла Міла. Їй було двадцять чотири роки. Дівчина володіла тією особливою, природною красою, яка привертала увагу з першого погляду: виразні, кмітливі очі, спортивна й гнучка постава, стрункі ноги та легка, щира посмішка, що здатна була розрядити будь-яку напружену обстановку.

Міла працювала в поліції — служила оперуповноваженим у відділі карного розшуку. Попри молодий вік, у поліції її щиро поважали за гострий розум, миттєву реакцію, спостережливість та залізне відчуття справедливості. Але поза роботою вона залишалася тією ж самою доброю, чуйною та життєрадісною дівчиною, яка не могла пройти повз чиюсь біду — навіть якщо йшлося про маленького безпритульного пухнастика.

— Мілко, ну ти як завжди! — засміялася її подруга Олена, яка стояла поруч із Денисом і знімала процес «рятувальної операції» на телефон. — Опергрупа Самари в дії! Замість того щоб після нічного чергування йти спати, вона знімає котів з дерев! Тобі треба було в МНС іти працювати, а не злочинців ловити!

— У поліції теж треба вміти рятувати! — з посмішкою відгукнулася Міла, обережно простягаючи долоню до тремтячого кошеняти. — Ну що ти, дурненьке? Не бійся, я тебе не скривджу. Ходи сюди...

Міла дбайливо підхопила пухнастий клубок, притиснула його до грудей під куртку, щоб малюк не злякався висоти, і почала впевнено спускатися додолу. Перехоплюючи гілки спритними, відтренованими рухами, вона за кілька секунд м'яко зіскочила на зелену траву.

— Є! Добре діло зроблено! — вигукнув Денис, плескаючи в долоні.

Кошеня, відчувши під лапами тверду землю та тепло людських рук, перестало плакати й тихо замуркотіло, уткнувшись носом у Мілин рукав.

— Ну ти даєш, опер! — із захватом мовила Олена, обіймаючи подругу за плече. — Справжня героїня дня! Куди тепер цього мокроносого?

— Додому візьму, куди ж його ще, — посміхнулася Міла, ніжним пальцем гладячи сіре вушко малюка. — Назву Барсиком. Буде мій домашній напарник.

Друзі разом попрямували алеєю в бік улюбленої кав'ярні, щоб випити гарячої кави після довгої нічної зміни. Вони веселилися, жартували й обговорювали робочі будні, але Міла раптом трохи відсторонено замислилася. Тінь легкої печалі та незрозумілої тривоги промайнула в її виразних очах.

Вона вже котрий день поспіль ловила себе на думці про свою молодшу двоюрідну сестру — Валерію. З самого дитинства вони були неймовірно близькими, мов рідні сестри. Міла завжди опікувалася Лерою, захищала її від шкільних задирак, ділилася найпотаємнішими дівочими таємницями.

Останнім часом Валерія навчалася в Одесі, жила в гуртожитку, грала на піаніно й мріяла про велику музичну кар'єру. Вони регулярно здзвонювалися, і Лера з захопленням розповідала сестрі про море, про старовинні одеські вулички, а останнім часом — про гарного арабського хлопця Таміна, який співав дивовижним оксамитовим голосом.

«Як там моя Лерочка?.. — мрійливо й водночас неспокійно думала Міла, крокуючи поряд із друзями. — Як її навчання? Як Одеса? Вони ж із дядьком Пашею та тіткою Владою зняли нову квартиру біля Пасажу... Але чомусь на душі так неспокійно. Вона вже два дні не пише у месенджері, хоча зазвичай надсилає сотні смішних кружечків...»

— Гей, Міло! Ти де витаєш?! — перебила її роздуми Олена, легенько штовхнувши ліктем. — Я тобі кажу, Денис пропонує на вихідних вибратися на Самару, на шашлики! Ти з нами?

— А? Так, вибачте, задумалася... — посміхнулася Міла, поправляючи волосся. — На шашлики це чудово, якщо в поліції чергування не вліплять...

Не встигла вона договорити, як у кишені її куртки гарячково й голосно вибухнув телефон. Ритмічний, тривожний звук виклику миттєво привернув увагу друзів.

Міла дістала апарат і подивилася на екран. На дисплеї висвітилося: «Тітка Влада».

Серце дівчини неприємно тьохнуло й стиснулося в крижаний комок. Професійна інтуїція оперативника, помножена на сестринське чуття, миттєво підказала: щось сталося. Тітка Влада ніколи не дзвонила так рано, тим паче без попереднього повідомлення.

— Вибачте, хлопці, це родина, — мовила Міла й швидко провела пальцем по екрану: — Алло! Тітко Владо, доброго ранку! Щось сталося?

Зі слухавки замість звичного лагідного привітання пролунав надламаний, тремтячий від гірких сліз голос Влади. Вона практично ридала, намагаючись крізь схлипування вимовити слова:

— Мілочко... Дівчинко моя! Благаю тебе, допоможи! Тобі треба терміново приїхати! Негайно!

Міла миттєво зібралася, її розслаблена постава змінилася на залізну, зібрану стійку поліцейського. Вона зробила кілька кроків убік від друзів і строго, але м'яко запитала:

— Тітко Владо, заспокойтеся! Глибоко вдихніть і скажіть мені: що з Валерією?! Де Лера?!